Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

І в Петербурзі те ж саме: він цілими днями не виходив з номера, лежав на дивані і вставав тільки для того, щоб випити пива.

Михайло Авер’янович весь час квапив їхати до Варшави.

— Дорогий мій, чого я туди поїду? — говорив Андрій Юхимович благаючим голосом. — Їдьте самі, а мені дозвольте повернутись додому! Прошу вас!

— Нізащо! — протестував Михайло Авер’янович. — Це дивне місто. В ньому я провів п’ять найщасливіших років мого життя!

В Андрія Юхимовича не вистачило характеру домогтися свого, він, стиснувши серце, поїхав до Варшави. Тут він не виходив з номера, лежав на дивані і злостився на себе, на друга і на лакеїв, які вперто відмовлялись розуміти по-російськи, а Михайло Авер’янович, як звичайно, здоровий, бадьорий і веселий, з ранку до вечора гуляв по місту й розшукував своїх старих знайомих. Кілька разів він не ночував дома. Після однієї ночі, проведеної невідомо де, він повернувся додому рано-вранці в дуже збудженому стані, червоний і непричесаний. Він довго ходив з кутка в куток, щось бурмочучи до себе, потім спинився й сказав:

— Честь насамперед!

Походивши ще трохи, він схопив себе за голову й промовив трагічним голосом:

— Так, честь насамперед! Будь проклята хвилина, коли мені вперше спало на думку їхати до цього Вавілона! Дорогий мій, — звернувся він до лікаря, — зневажайте мене: я програвся! Дайте мені п’ятсот карбованців!

Андрій Юхимович відрахував п’ятсот карбованців і мовчки віддав їх своєму другові. Той, усе ще багровий від сорому і гніву, безладно промимрив якусь непотрібну клятву, надів кашкет і вийшов. Повернувшись години через дві, він повалився в крісло, голосно зітхнув і сказав:

— Честь урятовано! Їдьмо, мій друже! Жодної хвилини я не хочу залишатися в цьому проклятому місті. Шахраї! Австрійські шпигуни!

Коли приятелі повернулись до свого міста, був уже листопад, і на вулицях лежав глибокий сніг. Місце Андрія Юхимовича посідав лікар Хоботов; він жив ще в старій квартирі, дожидаючись, поки Андрій Юхимович приїде і звільнить квартиру в лікарні. Негарна жінка, яку він називав своєю кухаркою, жила вже в одному з флігелів.

По місту ходили про лікарню нові плітки. Говорили, що негарна жінка посварилася з доглядачем і той нібито плазував перед нею на колінах, просячи вибачити.

Андрієві Юхимовичу першого ж дня після приїзду довелося шукати собі квартиру.

— Друже мій, — сказав йому несміливо поштмейстер, — вибачте за нескромне запитання: які кошти ви маєте?

Андрій Юхимович мовчки полічив свої гроші і сказав:

— Вісімдесят шість карбованців.

— Я не про те питаю, — проговорив збентежено Михайло Авер’янович, не зрозумівши лікаря. — Я питаю, які ви маєте кошти взагалі?

— Я ж і кажу вам: вісімдесят шість карбованців… Більше в мене нічого нема.

Михайло Авер’янович вважав лікаря чесною й благородною людиною, але все-таки підозрівав, що в нього є капіталу принаймні тисяч на двадцять. А тепер, довідавшись, що Андрій Юхимович злидар і що йому немає з чого жити, він чомусь раптом заплакав і обняв свого друга.

Андрій Юхимович жив «у тривіконному будиночку міщанки Белової. В цьому будиночку було тільки три кімнати, крім кухні. Дві з них, з вікнами на вулицю, займав лікар, а в третій і в кухні жили Дар’юшка і міщанка з трьома дітьми. Іноді до хазяйки приходив ночувати полюбовник, п’яний мужик, який ночами бушував і наводив на дітей і на Дар’юшку жах. Коли він приходив і, розсівшись у кухні, починав вимагати горілки, всім ставало дуже тісно, і лікар з жалю брав до себе плачучих дітей, клав їх у себе на підлозі, і це давало йому велике задоволення.

Вставав він, як і раніше, о восьмій годині і після чаю сідав читати свої старі книги й журнали. На нові в нього не було вже грошей. Чи тому, що книжки були старі, чи, може, через зміну обстановки, читання вже не захоплювало його глибоко і стомлювало. Щоб не гаяти марно часу, він складав докладний каталог своїх книжок і наклеював до їх корінців квиточки, і ця механічна копітка робота здавалася йому цікавішою, ніж читання. Одноманітна копітка робота якимсь незрозумілим чином заколисувала його думки, він ні про що не думав, і час минав швидко. Навіть сидіти в кухні й чистити з Дар’юшкою картоплю або вибирати сміття з гречаних крупів йому здавалося цікавим. По суботах і неділях він ходив до церкви. Стоячи біля стіни й заплющивши очі, він слухав спів і думав про батька, про матір, про університет, про релігію; було спокійно, сумно, і потім, виходячи з церкви, він жалкував, що відправа так швидко скінчилася.

Він два рази ходив у лікарню до Івана Дмитровича, щоб поговорити з ним. Але обидва рази Іван Дмитрович був надзвичайно збуджений і злий; він просив дати йому спокій, бо йому давно вже набридла пуста балаканина, і казав, що в проклятих, підлих людей він за всі страждання просить тільки однієї нагороди — ув’язнення. Невже навіть у цьому йому відмовляють? Коли Андрій Юхимович прощався з ним обидва рази й бажав на добраніч, то він огризався й казав:

— До дідька!

І Андрій Юхимович: не знав тепер, іти до нього втрете чи ні. А піти хотілося.

Раніше по обіді Андрій Юхимович ходив по кімнатах і думав, а тепер він від обіду до вечірнього чаю лежав на дивані обличчям до спинки і поринав у дріб’язкові думки, що їх ніяк не міг перебороти. Йому було прикро, що за його понад двадцятилітню службу