Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З російської

Тексти звірено за виданням:

А. П. ЧЕХОВ, Избранные сочинения в двух томах. М., «Художественная литература», 1979.

Вступне слово В. Положія

Коментарі В. Пересипкіної

Кінець XIX сторіччя — початок XX є переломним моментом, який з усією невідворотністю означив, що закінчився один період історії і починається інший, докорінно відмінний від попередніх. І художня історія людства — література, — давно передчуваючи цей злам, бачачи соціальну й філософську вичерпаність старих концепцій світу й людини і часом невиразно уявляючи та усвідомлюючи концепції майбутні, у своїх пошуках пішла стількома напрямами, що герой її опинився ніби одразу в кількох вимірах, які до того ж взаємно перекреслювались…

І як за логікою історії центр світового революційного руху перемістився в Росію, так, уже за логікою самого революційного руху, смерч ідей, знятий довкола людини, увірвався в російську літературу, і над розбурханим морем пристрастей звелися три велетенські вершини, на які, як би далеко ми не пішли вперед у соціальному розвитку, повсякчас оглядаємось і відсвіт яких бачимо сьогодні в літературі кожного народу. Вершини ці — Достоєвський, Толстой, Чехов.

Річ не тільки в тому, що про них найбільше пишуть у нас і за рубежем, а багато видатних майстрів слова вважають їх своїми літературними батьками, не в тому, що суперечки довкола їхніх творів тривають досі, а численні ідеї класиків перетрансформувалися в різних літературних напрямах… Очевидно, ця «велика трійця», — притому практично в одному часовому періоді, — зуміла підняти такі питання людської сутності, на які не кожен би наважився давати відповідь, зачепила такі струни людської душі, на яких не можна було грати, не розкривши тієї душі.

Якщо Достоєвський намагався у своїй творчості показати в людині «кінці і початки цивілізації» (вислів Достоєвського) за допомогою свого ж таки «реалізму у вищому смислі», якщо Толстой зображав життя у всьому його епічному розмахові, розплутуючи і впорядковуючи клубок взаємодії людини зі світом, то Чехов, урівноважений і спокійний, інтелігентний земський лікар Чехов, — чи ж справді і він творив у епіцентрі боротьби ідей сторіччя?

То вже доля розпорядилася так, що роки життя Антона Павловича (1860–1904) випали на період, винятково складний в історії Росії: закінчилася (офіційно) ера феодалізму, в короткий строк потужно розвинулися капіталістичні відносини, — і вже складний механізм країни на повних парах мчав у пролетарську революцію.

Тодішнє суспільство було, як ніколи, обтяжене залишками кріпацтва, злиднями й неграмотністю, роз’єднане класовими й кастовими протиріччями, шукало відповіді на до болю загострені питання часу по всіх шляхах і манівцях. І, здавалося, окремій людині, що тільки-но тільки відчула можливість хоч трохи випростатися духовно — для боротьби за свою свободу і сутність, — не було іншого виходу, ніж розчинитися у тому суспільстві, аби лишень існувати. Але притягальна сила майбутнього — кращого, справедливого, гуманного — була настільки велика, що тисячі маленьких людських планет виривалися з круговерті життя на нову орбіту, побачивши в самих собі гідність, силу добра. І самому Чехову це більше ніж знайоме. Загубивши своє дитинство у батьковій крамничці, змучившись у таганрозькій гімназії, заробляючи репетиторством та фейлетонами у гумористичних журналах, коротко кажучи, випростуючись душею з «міщанина» (в старому значенні) до небагатьох із кращих володарів дум, він мав усі підстави в листі до брата заявити: «Деспотизм злочинний тричі». Мав, бо що з більшою силою давила на нього дійсність, схожа на тупого сторожа з «Палати № 6», то впертіше відстоював він у собі людину.

Узагальнений образ чеховського героя — це своєрідне відображення багатоваріантності людських доль, реалізації їх чи нереалізації під тиском так само узагальненої дійсності.

У цьому — один із перших парадоксів «феномена Чехова», якщо дозволено вжити такий термін. Феномен цей зріс на грунті особливостей творчої долі письменника, ще більше — особливостей його стилю й поетики, нарешті — оригінальності філософської системи, в якій думка ніколи не виважувалась на терезах понять і категорій, а просто існувала в тексті, не будучи рупором Чехова-мислителя, — життя в прозі Чехова ніби самооцінюється і самоосмислюється. Мабуть, це найважче — сховати себе, автора, в тінь, дати можливість показати істину самим героям, не наполягаючи на ролі поводиря.

Як художник Чехов починався від «Хамелеона», «Товстого й тонкого», «Конячого прізвища», де, скажімо, структурний аналіз фактично відкрив би нам в основі цього ряду оповідань анекдот, цей вічний, усний жанр, від якого ще не так далеко і до фейлетонів, підписаних «Антоша Чехонте», і до «Спати хочеться», «Степу», «Палати № 6», «Чорного монаха», а потім — і до «Іванова», «Дяді Вані», «Трьох сестер», «Вишневого саду». Два різних Чехови, чи не правда?

Хоч у кожного справжнього митця є свій шлях творчого зростання, та в нашому читацькому уявленні якісь дві «іпостасі» Чехова існують ніби в іншому вимірі. А й справді — з одного боку, Чехов — викривач пороків самодержавної Росії, насамперед обивательщини й міщанства, дикості й тупості… власне, всього не перерахуєш.

З другого боку, він — не мораліст у такому вузькому смислі, а художник, якому до снаги ставити «вічні» питання життя.

І хай деякі сучасні Чехову критики, а інколи сьогоднішні, на Заході, вбачали в письменнику «співця сутінок», «фізіолога суспільства», переконливіші для нас слова Толстого, який назвав Чехова «Пушкіним у прозі», додавши, що, завдяки щирості його, він створив нові «… для всього світу форми письма, подібних до яких я не зустрічав ніде!», і цим одразу заявивши про світове значення свого брата по перу.

А дві «іпостасі» Чехова, звичайно, умовність, яка походить, може, від того, що хтось не знає письменника у всій його глибині, не так часто розглядає його творчість у контексті світової літератури, а його погляди у вузлі тих проблем та концепцій, які існують чи