Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Я не... пам'ятаю, — мотнув писком песик.

— Вона була на столику... апчхи!.. У тебе перед носом, а не пам'ятаєш! У планшетці найнеобхідніші речі для керування, схе... хема, а ти... апчхи! апчхи!..

— На здоров'я, — відізвалася референтка. — Дозвольте, хоч і не від імені всіх мандрівників, подякувати за врятування корабля від жуків та піщаного хаосу... апчхи... хи... ап, хихи!

— Дякую, — тепло подивився на неї начальник: справді, тільки вона одна здогадалася відзначити його новий подвиг, а всі інші зайняті лише своїм чханням... апчхи!..

— Мені при... апчхи! — почав був Китичка.

— Що я чую? — здивувався начальник. — Тобі знову прийшло, апчхи!

— Так, — трохи ніяково відчув себе песик. — І тому... апчхи! мені прийшло в голову, що у нас є пи... апчхи! апчхи!

— Так, я сам через це чхання... апчхи! сам був зібрався сказати, адже у нас є пилосос, — закінчив за нього начальник, кинувшись до шафки, куди було знову поставлено пилосос. То ось для чого його тримають у космічному кораблі!.. Кадриль негайно налагодив його, увімкнув і, чіпляючись за поручні, заходився висмоктувати пил пилососом.

— Пробачте, що я втручаюсь не в свою сферу, — заговорила Легарія, насилу перекрикуючи гул пилососа, — але я просто шокована... апчхи! Начальник повинен наказувати, а не виконувати чорну роботу, апчхи!.. Тим паче, коли ви такий стомлений після переможної баталії з армією жуків... Коли б я не була інвалідом через ті зуби пацюків, я сама взялася б за пилосос... апчхи! хи, хи, ап!

— Дайте мені! — визвався Китичка. — У мене лапи вже загоїлись, і я залюбки... і про... апчхи!.. що не запропонував себе раніше.

Кадриль повернувся на свій пост, а Китичка щиро взявся до роботи. Він так старався і моторно повертався, що незабаром повітря зробилося чистішим і дихати стало легше.

— А ти, Ейноро, — знову не змовчала референтка, — могла б теж не бути дармоїдкою. Шановний начальнику, — звернулася до Кадриля жаба, — прошу пробачення, що я, будучи вашою референткою, наказую іншим, але далі не можу витримати.

— Прошу наказувати, — приязно кивнув головою начальник.

— Дякую, — кивнула й референтка. — Ти, Ейноро, так хутко пошила свою спідницю, що могла б і зараз узяти голку з ниткою й пришити гудзики до піджака уніформи нашого начальника... Китичко, якщо ти вже крутишся по салону, візьми у начальника піджак і передай швачці.

— Ось... передай, — повторив начальник, скидаючи піджак. І справді, яка тямуща організаторка ця Легарія! Начальниця з неї поганенька, як помічниця начальника, вона просто незамінна. Лише їй одній було в голові спасти уніформний піджак, чудові гудзики, і ось зараз, сама гола, а із шкури пнеться, щоб тільки в начальника все було!.. Хіба ж не друг?

Відчуваючи, як зростає її значення, Легарія скромно опустила голову, а тим часом тоненькі Ейнорині пальчики, немов рибки, снували біля виблискуючих золотом гудзиків. Вона міцніше пришила і гудзичок на внутрішній кишені, що тримався на одній ниточці, і, поки Китичка кінчив чистити пилососом салон, піджак знову гарно лежав на фігурі начальника.

— Нарешті, — відкинувся в кріслі Кадриль.

— А дякую сказати не треба? — запитала Ейнора.

— Ну так, дякую, звичайно, дякую, — схаменувся начальник й одразу пригадав, як його референтка, повертаючи йому піджак і гудзики, ніякої подяки за це не вимагала. І справді, керуючи, ти бачиш значно ширше і розумієш набагато глибше!

Наче відгадавши його думку, референтка промовила:

— Ейноро, хіба можна розмовляти з начальником таким тоном? Наш начальник уже десять разів доказав, що він уміє бути справжнім джентльменом, то що ти ще хочеш?

— Хочу, — гордо заявила Ейнора, — щоб і на одинадцятий раз він був джентльменом! І хочу, і вимагаю.

— Хай, — іронічно підморгнула начальникові референтка, — хай це буде критика знизу.

— Я не низ! — ще гордіше виструнчилась Ейнора. — Внизу бувають лише підлабузники та нікчеми!

Легарія із люті аж рота роззявила, та в цю мить заговорив Китичка:

— Кадрилю, начальнику, мені знову прийшло в голову, що я міг би із вашого піджака висмоктати пилососом пил... Він весь у піску.

— Добре, що догадався, бо я сам уже збирався просити, — кивнув головою начальник.

Китичка з шлангом пилососа почав хутко крутитися біля того начальникового рукава, який був з тієї сторони, де вухо. Песикові страх як хотілося розповісти своєму другові всю правду про квітку, про зламане її стебло і про опалий цвіт... Ох, як здивується друг, тільки й буде вигукувати: "Оце тобі... оце тобі так!.. А далі? А що було далі?"; а далі він розкаже йому про птаха із попелу і про суть, про найсуттєвішу суть і ще... ще скаже другові, що Ейнора... що вона ніби морська мушля: зверху твердувата, та коли її ніжно погладиш — так ніжно, як і він, Кадриль, колись погладив велику квітку, тоді...

Отак роздумуючи, Китичка устиг обчистити товаришевого рукава майже до плеча — і рукав забілів як сніг. Вичистивши плече, песик узявся за блискучий погон і чим ближче підступав до вуха свого друга, тим більше сяяли у нього очі.

— О Кадрилю, — нарешті зашепотів другові у вухо, — яку новину я тобі скажу!

— Що! — радісно пожвавішав друг. — Знайшлася планшетка?

— Ні... — зніяковів Китичка.

— То що? — запитав Кадриль, усміхнувшись із спантеличеного виразу товариша. — Викладай усе, що маєш! — підігнав по-дружньому, просто, як колись біля вогнища.

Китичка знову