Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Ого! — від несподіванки водій аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук і провалилася в сніг. — Оце-то птах!.. По хвосту наче куріпка!.. А завбільшки з доброго гиндика!.. — Він аж облизався. — Це ж чудово на новорічний стіл... Мабуть, сам Дід Мороз послав мені цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокійнісінько кульгав собі далі, і тільки зараз водій роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалічена.

— Тим краще, тим краще, — водій задоволене потирає долоні, — тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорічні ласощі...

Облишив водій ялинку і кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах — шусть! — вислизнув із рук, а водій похитнувся і плюх обличчям у сніг.

— А щоб тобі!.. Ну начувайся! — підхопився і ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде і не встане... Та дивись, і знову вислизнув із рук, і знову заплигав; спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все біжить і біжить, простягає руки і падає, підводиться і знову біжить, крутиться за птахом між деревами та пеньками, провалюється у снігові замети, забувши про все на світі, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водія хтозна-коли злетіла хутрова шапка, розкрутився і згубився шарфик, за комір насипалось снігу, він захекався, аж хрипить, вирячені очі нічого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! і знову вислизнув...

— А щоб тобі біс! — який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! — знову впірнув у намет. — Ось я тобі дам, коли зловлю... зашкварчиш ти мені у духовці... нікуди ти не втечеш... од мене...

І зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу — дорога, якою ось він недавно їхав перед тим, як заїхати в ліс... Куріпка наче крізь землю провалилася; довкола ані лялечки, й лише в тій стороні, де місто, злітає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водій оглядівся: обабіч дороги темніє моторошний ліс, в той ліс веде кілька доріг, а якою він завернув туди — хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядівся, шукаючи того нещасного птаха, і аж ахнув: кульгава куріпка, яка ледь чапала, спокійнісінько сидить собі на голій гілці сосни, що на краю дороги, і дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очі, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув із-за хмари місяць, і ловець бачить, що куріпка — ніяка не куріпка, а птах, про якого ніхто ще не чув і не бачив, з кудлатими грудьми звіра й іклами замість дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?

"Мені верзеться!" — стукнуло водієві, але не встиг він протерти очі, як дивовижний птах зареготав на весь ліс:

— О-хо-хо-хо!

І із ніздрів його повалив густий дим.

У водія чуб на голові став дибки.

Він і не відчув, як ноги самі понесли його назад у місто. Подався він, про все забувши, — машину, ялинку, сокиру, шапку. На бігу кілька разів підсковзнувся, упав, підводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цілиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустіла — похмура, залита місячним світлом, обтикана таємничими тінями, що, мов грізні вартові, охороняють таємницю лісу — невже в цю ніч, в новорічну ніч, навіть виснажені приміські ліски, навіть найпохмуріша із доріг може мати свою таємницю... Скрізь тихо, спокійно, лише із придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний сміх...

Місяць заступила хмара, та коли він знову освітив те місце в лісі, де темніла покинута машина з вивернутою поряд купою сміття, з цієї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа і півтора вуса — один на правій і половина на лівій щоці; потім висунулась довга кудлата шия і нарешті весь іграшковий зайчик. Він пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нічого підозрілого, сплигнув із купи й одбіг убік. Цьому зайчикові тут усе було незнайоме й незвичайне: зелені сосни і голі берізки, пні і кущики вересу, глиця і сухими гілочками всипаний сніг, холодне й чуже нічне небо...

Зайчик обтрусився і шпилькою застебнув розірване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний світ, в якому він так несподівано опинився, занепокоїв і настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидітимеш цілу ніч сам-самісінький у чужому лісі. Якесь передчуття ніби нашіптувало, що треба тікати якнайдалі від цієї лиховісної машини і купи сміття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку річ, що лежала далеченько від купи. Він підняв її: це була сірникова коробочка з намальованою червоною півнячою головою. Зайчик потряс коробочку біля вуха: торохтить. Відкрив її і побачив аж дванадцять обгорілих сірників і стільки ж цілих. Непогано! Він зможе запалити багаття і сяк-так перебуде ніч, а вранці... вранці що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тільки не тут: у будь-який час може повернутися водій!.. Краще тікати від цього місця якнайдалі, та біда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слід... "А може, — мрійливо крутнув вусом зайчик, — може, ця стежка візьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якій живе добрий їжак? Або до веселого містечка іграшок