Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

що це я вкрав рукавичку, і тепер зневажає мене, адже я не міг зізнатися і мовчав, коли Легарія називала її злодійкою. Я не лише кривий, товстий, але й непорядний, і краще було б мені залишитися в тій купі сміття, там моє місце..." Від таких гнітючих думок голова його низько схилилася, дзьоб опустився до самої танки, і товстун задрімав.

Кадриль тим часом повернувся в кріслі й заліз під пояс, де згоряв від цікавості Китичка.

— Друже, — штовхнув він у бік Кадриля, — що трапилося?

— Ейнора турбується за свою забиту потилицю, — викручуючись, відповів зайчик.

— Знаю, — тихіше заговорив песик, — ти не можеш мені сказати. Кожний справжній начальник має таємниці, які недозволено відкривати іншим.

Кадриль мовчки кивнув головою і задумався. На його плечі ліг тягар відповідальності. І який тягар! "Якщо й надалі я буду під гнітом, як сир у ворочку, — мовив він сам до себе, — якщо й надалі так триватиме, то... як плигну!" Та куди він плигне — навіть сам не знав, а як по правді, то він і не збирався плигати. Бути начальником не лише відповідально, але й дуже цікаво! Тільки встигай вухом крутити!.. Ось із кабіни пілота пролунали слова:

— Начальнику Кадриль, прошу негайно зайти до мене в кабіну!

Орієнтир

Твінас пробудився із дрімоти, Легарія із похмурого оціпеніння, Ейнора замалим не підскочила: пілот запрошує до своєї кабіни! До кабіни, куди навіть комар носом не смів ткнути! До кабіни, яку сміливо можна назвати неприступною фортецею!

А надто ображеною відчувала себе Легарія: як же це так, чому її ніколи не покликав, чому покликав цього свіжоспеченого начальника? Вона презирливо пересмикнула щелепою і голосно, щоб почув Менес, сказала:

— Якщо пілот хоче завдати удару по моїй амбіції, то... фі!

— Бажаю успіхів, — крикнув Твінас, перемігши свій сум.

— Друже, не здавайся! — вигукнув Китичка, немов товариша на бій проводжав.

Ейнора мовчала, але так нервово м'яла рукавичку, що було видно, які почуття непокоять її.

І ось Кадриль береться за ручку дверей кабіни, а серце б'ється так шалено, що коливається навіть таємна кишенька: хтозна, які несподіванки, страхіття, а то й пастки на нього чекають? І як поводитись, побачивши ту дивовижу, про яку недавно розповідала Ейнора?.. "Подумаєш, — наїжачив він кінчик вуса. — Хто-хто, а я не знепритомнію. Страшніше, ніж на планеті квітів, усе одно не буде!"

Трохи постоявши біля дверей, затамувавши своє нетерпіння, він нарешті натиснув на ручку й зайшов усередину.

В кабіні пілота

Речі, яку Ейнора намацала і про яку розповідала, в кабіні не було — принаймні на очі вона не потрапляла, а Кадриль за кілька секунд устиг окинути поглядом усі кутки. А довше роздивлятися було небезпечно — ще накличе підозру та недовіру пілота. До того ж тут було чимало іншого, що безмежно здивувало його. У кабіні, наприклад, тебе не підіймало вгору: можна ногами міцно впиратися в підлогу й навіть танцювати польку чи кадриль!

Друге, що примусило Кадриля аж рота роззявити, була скляна стіна над пультом пілота.

— Оце-то штука! — вихопилось у нього від подиву.

Крізь скло можна було бачити весь простір, який долав їхній срібний кораблик. Різнобарвні світила й освітлені свічечками ялинкові кулі сяяли далеко й близько, а відблиски їх таємниче ряхтіли в скельцях окулярів пілота. То в тому, то в іншому кінці простору щось спалахувало і гасло: може, комети, може, метеорити, а може, дві зірки зіткнулися? Весь простір був залитий незвичайним світлом, яке нагадувало ту місячну ніч у лісі.

"І як він може знайти шлях у такій далині поміж безлічі світил?" — з шанобливим подивом поглянув на пілота Кадриль. Тепер він не дивувався, чому пілот так довго шукав Тандадрику: знайти її тут — все одно що знайти голку в копиці сіна! А може, ще важче... Та ще заплутанішим і таємничішим, ніж космічний світ, видався Кадрилю пульт пілота: скільки тут кнопок, скільки ручечок, лампочок, кришечок, дірочок, а приладів різних — великих і зовсім малесеньких!.. І скрізь намальовано літерки, стрілочки, номери, покажчики аж у очах ряботить, навіть неможливо зрозуміти, як воно все уміщається на такій невеличкій площі і як таку плутанину може оволодіти одна-однісінька рука в рукавиці?..

— Оце... — замалим не вигукнув і навіть не плеснув від здивування лапами Кадриль, але раптом він згадав про другу пілотову руку й підозріло кинув оком на порожній рукав. "А може, — промайнула у нього думка, — може, схопити за замок, потягнути — дрр! — вниз і подивитися, що воно і як?!"

Пілот наче не бачив, як у страшному нетерпінні топтався начальник. Він, спокійний і байдужий, дивився крізь величезні тріснуті скла окулярів у тому напрямку, куди летів корабель, а рука то крутне щось, то натисне на кнопку, то поверне штурвал управління. Штурвал управління кораблем був не такий, як сподівався Кадриль. Він уявляв кермо космічного корабля таким, як, скажімо, на вітрильнику піратів, а це всього лише невеличкий стержень.

— Я вас запросив.. — почав Менес.

Кадриль і не відчув, як витягнувся, немов струна, і притулив лапи до боків.

— ...запросив, — неначе усміхнувся пілот із того, як по-солдатськи виструнчився Кадриль, — щоб повідомити, що ми не на жарт заблукали.

— Я... я і не жартую, — промовив Кадриль. — Але чому ми заблукали? Чому не можемо знайти правильного шляху, коли тут он скільки всілякої апаратури?

Менес кивнув шоломом: запитання серйозне, як і належить начальникові.

— Як вам відомо, — відповів пілот, — у наш корабель