Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Прикривши Ейнорі очі, Кадриль струснув її за плечі.

— Ой, — застогнала вона й розплющила очі.

Чималенько часу минуло, поки Ейнора збагнула нарешті, що трапилось. А зрозумівши, знову заплющилась, щоб довго-довго не піднімати повік. Після того, що лялька побачила в кабіні пілота, вона ніколи в світі не могла б видати, що вона зряча, ніколи в світі, ніколи!.. Правда, мучив сумнів, чи вистачить у неї сили й далі прикидатися такою наївною, чи зможе вона спокійно слухати голос Менеса, стерпіти його дотик до неї — тепер, коли вона знає ще одну таємницю, таємницю його кабіни? Та Ейнора пригадала обпеченого Китичку без носика, сміливого одновухого Кадриля, одноногого, з добрим серцем Твінаса, пригадала випробувану скрутою дружбу і готова була все-все витерпіти, щоб тільки порятувати товаришів від нещастя, яке на них чекало.

Поки вона все обмірковувала, Кадриль натиснув на кнопку і східці спустилися вниз. Першим убіг пілот; Ейнора виразно чула його квапливі кроки, як відчинилися двері кабіни, клацнув замок: Менес зачинився. Після цього почулося незграбне шльопання, і до лоба доторкнувся кінчик крила.

— Вам уже полегшало? — прогудів басок пінгвіна.

— Вже... напевне, вже... — відізвалася Ейнора, стягнула з очей те, чим вони були прикриті, і сіла. Раптом вона здригнулась і вся напружилася: двері в кабіні відчинилися, зачинились і наблизились кроки. Прохолодна шкіряна рукавиця провела по її руці, по тій самій руці, яка так довго звисала в дверях корабля.

— Випийте цей напій, — звелів їй пілот.

Біля губів Ейнора відчула дотик соломинки і почала через неї боязко смоктати коктейль. "Може, він хоче мене отруїти, може, він уже все знає?" — спала їй така похмура думка, але коктейль пахнув ожиною та ананасом і був такий смачний, що вона й не стямилась, як випила цілу склянку, й одразу відчула, як до неї повертаються бадьорість і енергія.

— Дякую, — щиро сказала Ейнора, встаючи на ноги.

А голос, той голос, якого вона надалі боятиметься найбільше за все, спокійно запитав:

— На що ви скаржитесь?

— Ні на що... не скаржусь, — ледве чутно відповіла Ейнора.

— Чим ви вдарились?

— Потилицею.

Ейнорі довелося щосили заціпити зуби, щоб не закричати, коли пілот своєю долонею провів їй по маківці.

— Ніякої гулі немає, — суворо сказав він.

— Але, — промимрила Ейнора, — але я так забилася, що навіть в очах потемніло.

— Потемніло? — здивувався пілот Менес. — Яким чином могло вам потемніти в очах, коли їм без того темно?

Ейнора збагнула, що непростимо обмовилась і попала в западню.

— Яким чином? — повторив запитання пілот. — Поясніть, будь ласка.

— Я... — залепетала лялька. — Мені... здалося...

В цю скрутну хвилину на допомогу Ейнорі прийшов Твінас.

— Але ж... — прогув пінгвін, — але ж спробуйте, пілоте, заплющити очі й уявити собі білий айсберг або снігове поле. І тут же стукнутись потилицею об стіну. Отоді й дізнаєтесь, як потемніє в очах.

— І не тільки потемніє, а ще й зелені блискавки в очах спалахнуть, — кинувся Твінасові на допомогу Кадриль, здогадуючись, що ця дивна розмова пов'язана з рукавичкою і тим завданням йому. — І ще я не встиг вам розказати про новини, про такі новини, що вам самим потемніє в очах, коли дізнаєтесь...

Його перервав пронизливий голос Легарії, що доносився знадвору:

— Чи всі у кораблі?

Начальниця бігла ще далеченько і не знала, що діється в кораблі. Легарія була злякана й важко дихала від того, що дуже поспішала.

— Я була заблукала, тобто була побігла не в той бік, — зізналася вона. — А... Кадриль повернувся?

— Повернувся, повернувся, — відповів Китичка, сидячи ще внизу. Друже, — гукнув угору, — тебе шукає начальниця.

У двері корабля просунувся кінець вуса Кадриля.

— То ти... повернувся? — страх здивувалася Легарія.

— Повернувся! — виставив уперед груди Кадриль. — Цього ще бракувало, щоб не повернувся. Бачила, як воно було? А я вирвався і повернувся, от!

Він анітрохи не сумнівався, що начальниця похвалить його, що нарешті всі почують про його героїчний подвиг!

— А де моя сумка? — запитала Легарія.

— Сумка... — обвис у Кадриля вус. — Сумка...

— Адже я тобі ясно сказала, щоб ти відніс мою сумку на корабель. Де ти її дів? — підвищила голос начальниця.

Тут обвисло у Кадриля й вухо.

— Сумку... проковтнув, — промимрив зайчик.

— Хто проковтнув? Що це ти видумуєш?

— Проковтнув робот, технічний інспектор, адже ви самі бачили.

Всі здивовано слухали, а Твінас дорікнув:

— Чому ж ти до цього часу мовчав?

— А він і не мовчав, — утрутився в розмову Китичка. — Мій друг весь час поривався щось розповісти, але щоразу що-небудь ставало на перешкоді. Хай хоч зараз ніхто йому не заважає все як слід розказати.

— Половину всього з сумки викинув ще тоді, як під ялинкою в неї вліз. А тепер зовсім загубив, усю-усю мою сумку... десь запропастив навіки...

Легарія почала ревти, і всі скупчилися біля відчинених дверцят "Срібної шишки", бо ще ніхто до цього часу не бачив, як плаче начальниця. Вона витирала сльози кінчиком накидки,