Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Кадриль аж упрів і зсунув з лоба шапку. Ну й Китичка! Через свою нетямучість зробить дурнем іншого!

— Не зовсім так, — відповів командир. — Згубити орієнтир — це значить... значить...

Несподівано йому прийшла допомога.

— Китичко, — віднявши від очей мокру накидку, втрутилася Легарія, — який ти нетямущий! Якщо було б сказано "згубили шлях", то ти знову запитав би, чи шлях не випав із корабля, як носовичок з кишені...

Китичка, наче йому хто дав по писку, ледве не поліз під крісло, а командир поволі пояснював далі:

— Не маючи орієнтира, пілот летить наосліп, і може статися так, що ми не лише ніколи не долетимо до Тандадрики, але й загинемо. Тому ми повинні вирішити: чи летимо далі, чи повертаємось назад. Чекаю вашого офіційного рішення.

— Оф... офіційного? Що воно таке? — знову мимохіть бовкнув Китичка.

На цей раз Кадриль розсердився не на жарт: цей Китичка просто непоправний! Задає і задає запитання... Та відповісти треба було, і він знову замекав:

— Офіційне — це... це... ммм... таке рішення, коли...

Допомога знову прийшла звідти, звідки командир найменше сподівався.

— Справді так, — сказала Легарія, вже висушивши свої сльози, — офіційне рішення, коли всі прилюдно висловлюють свою думку.

Здивований Кадриль вдячно поглянув на колишню начальницю, яка так, без жодного користолюбства, простягла йому лапу допомоги.

— Отож кажіть свою думку. Пілот чекає на остаточне рішення. — Він узяв олівця й розгорнув записну книжечку, хоча і сам не знав навіщо.

Час минав, але всі мовчали: може, мандрівників налякав блокнот з олівцем, а може, слова: "Офіційне рішення". У командира упріла потилиця, і, щоб заспокоїтися, він трохи відпив освіжаючого напою.

— Шановний командире, — почала Легарія, — чи не буде нахабством, якщо я запропоную скористуватися вже випробуваним напрямком годинникової стрілки?

— Нахабством не буде, — кивнув командир, і Легарія сказала:

— За стрілкою починає Ейнора.

Ейнора прикусила губу, щоб не вихопилося лихе слово на адресу жаби.

— Ейноро! — квапив командир і навіть стукнув олівцем по столу.

— Пропоную, — сказала Ейнора, — ніколи не повертатися і летіти далі, хоч би що там було!

— Пінгвіне Твінас! — звернувся командир.

— Як на мене... я приєднуюся до думки Ейнори... — і, блиснувши очицями на Ейнору, яка м'яла в руці рукавичку, додав: — Летимо далі.

— Мандрівнику Китичко!

Слово "мандрівник" із уст друга вкололо песика, наче голкою, але він почував, що завдав клопоту командирові своїми нерозумними запитаннями, отож одразу відізвався:

— Я пропоную...

Вже ладен був сказати "летіти далі", як в уяві постала засніжена галявина в лісі, затишне потріскування вогнища, по-хазяйськи складений хмиз і велика тепла шапка, в якій вони з Кадрилем — наче лелечата в гнізді — по-дружньому весело теревенять, сміються, погойдуються. Ніколи не було і хтозна, чи може бути краще десь, як там, серед білих наметів снігу, між високими таємничими соснами, біля своєї ялинки, що краща, ніж на картинці!.. А дзвіночок з крижаним сердечком, а пір'їнка з синім боком, а шалений їхній танок серед ночі!.. Як хороше вони дружили, як хитро придумали таємничу кишеньку, а він довірив другові віршика про Кікіліса, який обсмалив дзьобика... А коробочка сірників з гребінчастим півником на ній... Коробочка сірників тільки для того, щоб підпалити хмиз, а не всю чужу планету! Боже, боже, як їм обом було там хороше, і не пекла його страшна провина, і не було лютішого звіра, ніж бульдог Гог... Ах, були б вони дочекалися, поки розтане сніг, були б обжилися в зеленій гущавині — як на одній картинці гномики, може, й хатку збудували б, ще гостиннішу, ніж у їжака, з сердечками на віконницях...

— Мандрівнику Китичко, чекаємо вашого офіційного рішення!

"Вашого рішення"... — жалібно зітхнув Китичка. А там, біля вогнища, Кадриль йому був сказав: "Щоб я більше не чув ніякого "ви"!

— Пропоную, — тихо промовив Китичка, — повернутися назад.

Командир від несподіванки аж олівця випустив із лапи, він сторч повис на ланцюжку. Оце тобі! Оце рішення його друга! Це вже справжнє свинство!

— Це ваша остаточна думка? — зайчик суворо подивився на Китичку.

— Оста... остаточна, — заїкаючись, вимовив песик. — Пробачте, але я... я не можу не хотіти повернутися назад... я нічого не можу з собою зробити, щоб не хотіти повернутися назад, Кадрилю, бо мені прийшло в голову...

— Попрошу... вірніше, наказую залишити своє "прийшло в голову" при собі, — холодно обірвав його командир і повернувся до Легарії: — Ваша думка?

— Я, звичайно, пропоную дивитися тверезо, — негайно відповіла жаба. — Ризикувати — не грати. Ситуація занадто загрозлива, холодний розум велить повернутися назад. Але, якщо командир накаже летіти вперед, я обидві лапи підіймаю за його думку, бо вона найсправедливіша і найпередбачливіша.

— Підлабузниця! — презирливо кинула Ейнора.

— А мені на зауваження Шарпачки наплювати! — відрубала жаба.

— Ви... — хотіла скочити Ейнора, але, прив'язана поясом, залишилася на місці, болісно стиснувши губи.

І тут голос, незнайомий голос, пошепки, але виразно вимовив:

— Зелена груба шкура!

— Хто це сказав? — зашкварчала жаба. — Я не подарую! Я вимагатиму сатисфакції!

— Дзень, дзень, дзень! — пустив у роботу дзвіночка командир. — Тиші! До порядку! Кінчайте... дискусії!

Він і сам не міг дотямитись, як йому спало на думку таке