Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Вперед! — підскочив угору на всіх вітрилах Кадриль. — Може, у кого є довга тичка? Я, розігнавшись, миттю долетів би до Ейнори.

Тички, звичайно, ні в кого не було.

— Може, принести велику лампу, поставити — і тоді можна буде залізти, — знову збуджено запропонував Кадриль, та, щось страшне пригадавши, увесь затрясся: — Ні, ні, може знову напасти. Коли б ви знали, яка страшна пригода...

— Про страшні пригоди давай пізніше, — знову перегув його Твінас. — Ми повинні відгадати головоломку, як досягти дверей корабля!

Всі четверо задрали голови й дивилися на високий поріг. Твінас безнадійно смоктав люльку, Кадриль застібав таємну кишеньку — адже всю дорогу таємне місце було розхристане, пілот рукою потирав вдавлену місцину на шоломі — мабуть, у нього боліла голова, а Китичка повертав свій обліплений пластиром писок то до одного, то до другого, збираючись щось сказати, але не сміючи.

— На одній картинці... — почав він і замовк, боячись, що його засміють.

— Тобі знову прийшло в голову? — запитав Кадриль.

— На одній картинці, — повторив песик, — я бачив осла, собаку, кота і півня.

— Бременські музиканти? — бадьоро запитав Твінас, примруживши очиці.

— Так, — кивнув головою Китичка. — і мені прийшло...

— Ясно, — сказав сищик. — Лізьмо один на другого.

— Оце тобі! — ляснув лапами Кадриль. — Наш Китичка — справжній винахідник!

Песик від радості аж спалахнув і повними вдячності очима подивився на свого друга. Тільки чому хутерце у нього таке скуйовджене, а таємна кишенька так криво застебнута, чому у нього такі запалі щоки? "Часом не попав він у біду там, за обрієм?" — захвилювався песик, та мандрівники вже почали вилазити один на одного.

— Позаяк я найтовщий і найнезграбніший між усіма вами... — почав Твінас.

— Товстуватий і незграбнуватий, — поправив, як завжди, Китичка.

— ...то я стану внизу, замість осла, — кінчив Твінас.

— А позаяк я лізти високо не можу, то буду бременським собакою, —  пришкутильгав до нього Китичка.

— Кіт, — тільки й вимовив пілот.

— Кукуріку! — заспівав Кадриль.

Найважча доля дісталася, звичайно, Твінасові, та товстун так переживав за Ейнору, що він міг би підняти на собі всю "Срібну шишку"! Нелегко довелося і Китичці: обіпертись на покаті плечі пінгвіна забинтованими лапами. На Китичку мав вилізти пілот, а Кадриль визвався миттю вистрибнути на плечі пілотові, бо йому було занадто високо. Отож повинен був вийти справжній цирковий номер, і коли б не тяжкий стан Ейнори, то всім було б з чого посміятися.

Всі троє зібралися докупи і, один одного підіймаючи та підтримуючи, почали лізти вгору. Нарешті лишилося чекати, як вистрибне Кадриль.

— Уперед! — гукнув Кадриль сам собі, розігнався і вихором вилетів пілотові, та не на плечі, а на шолом і, перевернувшись, бухнув на землю, зваливши і всю трійцю.

Знову треба було починати заново. Коли трійця сяк-так стала на місця, Кадриль краще розрахував стрибок і відразу поцілив пілотові на плечі. Тримаючись передніми ногами за шолом, він витягнувся і ось-ось був би схопився за поріг, та знову виникнув безлад, і всі попадали на землю — на цей раз через Твінаса.

— Тапка, — виправдовуючись, промимрив товстун. — Поки я її прилаштую, ви перепочиньте.

Всі посідали під "Срібною шишкою", а Твінас пішов з другого боку лаштуватись. Нарешті Кадриль дочекався слушного часу розповісти про свою страшну пригоду.

— Коли б ви знали, — почав він, — що зі мною трапилося біля цієї лінії, коли...

— Кадрилю, — раптом погукав його із-за корабля басок Твінаса, — мерщій допоможи мені!

— Зараз, — скочив з місця Кадриль, по думки дивуючись: "Оце тобі знову не закінчив — як Китичка свою пісеньку".

Твінас чекав його якийсь збентежений і смоктав люльку.

— Що допомогти? — нагнувся до танки Кадриль.

— Слухай, — тихо-тихо зашелестів йому у вухо товстий сищик, — я маю тобі дати одне таємне завдання. Чи ти згодився б його виконати?

— Звичайно! — палко запевнив зайчик, зрадівши і таємниці, і тому, що йому її довіряють.

— То слухай, — ще тихіше зашепотів товстун, — коли ти залізеш у корабель, поклади Ейнорі на очі оцю річ. — Він подав Кадрилю рукавичку.

— Буде зроблено так, що комар носа не підточить! — пообіцяв Кадриль, засовуючи рукавичку в таємне місце. — Тільки хочу запитати...

— Нічого не питай! — суворо попередив Твінас. — Домовились?

— Мовчатиму як риба! — змовницьки зашепотів Кадриль і, підморгнувши, дуже голосно запитав: — Ну як? Тепер тапка тримається?

— Дуже добре тримається, — так само голосно відповів Твінас. — Дуже дякую за допомогу. Можемо повертатися до роботи.

Четвірка знову почала готуватись підійматися вгору. Ось уже й Кадриля винесло на плечі пілотові, вже він схопився за поріг і нарешті опинився у кораблі. Вперше в своєму житті зайчик виконував таємне, зовсім таємне доручення. "І навіщо це потрібне?" — не міг він зрозуміти, кладучи непритомній Ейнорі на очі рукавичку. Хіба ж Твінас міг видати йому таємницю Ейнори, хіба міг сказати, що кожен, хто опритомнює, насамперед розплющує очі? Так сталося б і з Ейнорою: вона сама, навіть не відчуваючи, підняла б повіки, розплющила б очі, і її обман вийшов би з ганьбою на світ.