Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська
Кадриль підкрався до дверей і ледь-ледь прочинив їх, щоб почути, про що там розмовляють, хоч Китичка сказав би, що підслухувати не годиться.
— Технічні інспектори? — питає здивований голос Легарії.
— Перепаде тобі від них, — бурчав гном. — Вони ось з'являться, бо ти... псувала техніку, била по клавішах, видирала ручки.
— Я?! Видирала ручки? — прикидалася здивованою Легарія.
— Видирала... можеш виправдовуватись, але видирала... і велика планета отримала вже автоматичний сигнал, що хтось... хтось приклав руку до... до її штучного супутника... планети... супутника планети...
— То ця планета — штучна? — остовпіла Легарія.
— Так... тут дикий куточок телевізії... — пояснював сторож-гном, насилу повертаючи язиком.
— Нічого не розумію, — зізналася Легарія.
Кадриль теж нічого не зрозумів, тому ще ближче наставив до дверей вухо.
— Ну якщо мешканці великої планети... хочуть... захочуть... — почав пояснювати гном, — хочуть відпочити, побути... на дикій природі... Вони прилітають сюди... замовляють... замовляють, як у ресторані, обід... ха-ха... По-перше, каже, хочу побути між динозаврами... по-друге, каже, хочу... хочу по краю пустелі покататися на верблюді... а по-третє, мовить... замовляє... плотик через океан... і плаває... відпочиває з... дітками...
— Одначе, якщо тверезо подивитися, справжній чи несправжній океан? Справжній чи несправжній верблюд? — прискіпливо запитала Легарія.
— І справжній... і несправжній... — викручуючись, відповів сторож. — А ти сама... чи справжня?
— Ква-ква-ква... — трохи штучно заквакала Легарія. — Чому я можу бути несправжня?
— Може, вирвалась із якоїсь сажалки з дикого куточка телевізії... хто тебе зна, — бурчав сторож. — Незабаром з'являться технічні інспектори і з'ясують... що ти за одна.
— Якщо, — почув Кадриль солодкий мов мед голосок Легарії, — якщо ті техніки такі ж добренькі гноми, як ти, то мені нічого боятися.
— Добренькі? Хо-хо! — зареготав гном. — Вони роботи... вони автоматично знищують усі перешкоди... всіх сторонніх... які непрохано вторгаються... заважають...
Кадриль аж отерп: якщо так, то й "Срібну шишку" можуть знищити? Він відскочив од дверей і роздивився навкруги: може, вже йдуть ті страшні роботи? Ні, наче нічого не видно. Він трохи заспокоївся і знову приклав вухо до прочинених дверей.
— ...бач, навіть і штучні планети... — мимрив гном, — навіть дикі куточки телевізії... навіть і могутні роботи... не можуть обійтися без нас... дідків-сторожів... хо... хо...
— Ти не дідок, а молодець, бородатий колега... богатир, — аж захлиналася та все хвалила жаба. — А такий силач дюжину будь-яких роботів-інспекторів у баранячий ріг зігне! Ковтни ще крапельку... Це чудові ліки!
"От брехунка!" — жахнувся Кадриль.
— Ніколи... нічого... подібного я не коштував... — Гном ковтнув. — А та-та! Аж у роті палить!.. Справді!.. Почуваю таку хоробрість, що... плювати мені на тих технічних інспекторів... я сам... інспектор... хо!
— А скажи, — допитувався голос Легарії, — яким чином можна перемогти тих інспекторів?
— Яким... — сонним голосом повторив сторож.
— Кажи швидше! — нетерпляче вимагав голос Легарії. — Яким чином?
— Треба, — промимрив сонний голос, — треба... перервати контакт... кон... так... т...
— Який контакт? Як перервати? — Легарія, видно, сіпнула сторожа за бороду, почувся крик.
— Вколо... ти... — тільки й сказав сторож, мабуть, падаючи на підлогу, бо щось загриміло на всю хатинку.
— Де вколоти? Чим вколоти? — голос у Легарії ставав дедалі схвильованіший, нервовіший.
Але у відповідь чулося тільки голосне хропіння сторожа, хоч як його термосила жаба.
"Чи мені мчати назад до "Срібної шишки" і попередити про небезпеку, чи показатись начальниці, так наче я щойно прибіг і нічого не чув?" — вагався Кадриль, тихенько причинивши двері. Його ваганню швидко було покладено край: двері раптом розчинилися, зачепивши його верхню губу, і на порозі виросла Легарія.
— Хто тут? Хто? — перелякано заверещала вона, як слід не роздивившись.
— Це я... — винувато пробелькотів Кадриль.
— Ну ти мене й налякав... неорганізоване створіння! — отямилась від страху начальниця. — Що ти тут робиш? Шпигуєш?
— Я... заблукав... прискакав до дверей дороги попитати... і ось! — оком не моргнувши, збрехав Кадриль.
— Ну, гаразд, — полагіднішала начальниця. — Якраз я маю дати тобі життєво важливе завдання. Дотягни до "Срібної шишки" моє майно, ось, — вона приволокла пузату сумку. — Тільки не смій розкривати її, бо тут складені подарунки, що мені дав сторож... зрозумів?
— Зрозумів, — промимрив Кадриль.
— Я полечу першою до "Срібної шишки", бо там без мого керівництва, напевне, вже зчинився хаос... бувай!
"Оце тобі так!" — не встиг отямитися Кадриль, дивлячись, як щодуху заплигала жаба. І не оглядається. Спасає свою шкуру від роботів, а його кинула на загибель з цією сумкою, навіть не попередила про небезпеку... безсоромниця!
Зайчик потягнув за собою сумку, сторожко озираючись на всі боки, чи не видно де технічного інспектора, бо якщо з'явиться, — кидай ношу і чимдуж чухрай до корабля! ідучи вздовж лінії, Кадриль відразу помітив клавіші, ручки і голі стержні, з яких, видно, хтось позривав ручки, бо подекуди вони ще залишилися.
Зайчик не морочив би цим собі голови, якби крізь дірочку в сумці не вилізла й не випала така самісінька ручка.
— Оце тобі... подарунки сторожа...
Кадриль рішуче розстебнув сумку, і перед очима постала ціла купа таких "подарунків". Він розсердився і висипав усі ручки, але враз йому спало на думку, що краще
