Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська
— Я не можу плакати, — відповів Китичка, — у мене плакати немає сліз, я ніяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.
— О Китичко, — ще ніжніше обняв його Кадриль, — ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости і зацвіте червоним цвітом, а тоді прилетить бджола, і планета знову буде жива!.. І біла пташка буде знову літати вільною і літати, куди її понесуть крила.
— Навіщо ти її згадав? — застогнав песик. — Знай, поряд з обгорілими головешками я побачив обсмалену білу пір'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив і її! Все спалив.
— Але, — ляснув себе лапою по лобі Кадриль, — але хто ж тобі дав сірники? Ти, ти ж не хотів їх брати, навіть і не думав брати, а я тобі насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, ніж ти, а то ще й більше!.. То я найвинуватіший, бо почав першим... Так, якби не мої сірники, нічого подібного не трапилося б... вірніше, трапилося б, але пізніше.
— Ні, — затряс обсмаленим писком Китичка, — не виправдовуй мене і не переймай на себе мою провину! Зі мною вже все, і моя подорож закінчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всі.
— Тебе покинути?! — розгнівався Кадриль. — За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти — залишусь і я. Тобі кінець — і мені кінець. і моя подорож так само скінчена. Залишаємось обидва.
Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмалені лапи, він дивився, як то там, то там у попелі ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лісі, інший жар, біля якого вони так безтурботно танцювали, сміялись і співали?..
— Китичко, — немов відгадавши його думку, сказав Кадриль, — адже ти ще не закінчив, пам'ятаєш?
Песик навіть голови не повернув, байдужий до всього.
— Пам'ятаєш? — наполегливо повторив Кадриль і тихо заспівав про себе:
Справжній, а може, несправжній Сидів у гніздечку кікіліс. Сидів у гніздечку кікіліс, У всьому на світі зневіривсь. Лиш присмалив він свій дзьобик, А вже так у всьому зневіривсь, Сидів біля річки кікіліс І слухав, що крокодил йому каже...Сонце вже добре прояснилось, і жар зовсім потух.
— Китичко, а що сказав крокодил нашому кікілісу?
— Кі... кі... — немов крізь сон прошепотів песик і повернувся до зайчика.
І тут, при ясному світлі, Кадриль побачив, що брови у песика зовсім посивіли. Його друг посивів за одну ніч — коротку, але безмежно довгу — за ніч на чужій планеті!
Кадриль повільно встав. Випростався на весь зріст, ставши на задні лапи, і здійняв угору зціплені кулачки.
— Будьте прокляті! — прокричав він у чорну спалену далину. — Будьте прокляті ви, через яких невинні стають винуватими!
Та коли хто й чув його прокляття, то хіба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки...
Занепокоєння в "Срібній шишці"— ...дев'ять... вісім... сім... — лунає спокійний голос пілота, оголошуючи час зльоту корабля.
Начальниця Легарія сидить похнюпившись, але сповнена рішучості. Це вона дала наказ пілотові не чекати пропалих і вирушати в політ. "Якщо ми й надалі будемо потурати порушникам дисципліни, — сказала вона, — то ми ніколи не дістанемося до Тандадрики. Подивіться тверезо: вже три дні і три ночі ми на них чекаємо. Тим часом є справи більш життєво важливі, ніж постійна біганина тих двох, які перетворюють нашу подорож на суцільний хаос. В путь!"
— ...шість... п'ять... чотири...
Твінас так смокче свою люльку, що здається, від неї скоро залишиться сама планочка. Та нічого мудрого на цей раз він не висмоктав.
— ...три... два...
— Рятуйте! — раптом не своїм голосом закричала Ейнора.
— А це що? — вилупила свої баньки жаба.
Пілот перестав рахувати, із кабіни донісся його байдужий голос:
— Чому заважаєте зльоту корабля?
— Мені... ой... — заохала Ейнора. — У мене... серцевий напад!
Із кабіни вийшов пілот і став поруч Ейнори, яка безсило впала на спинку крісла, схилив шолом і дивиться крізь темні окуляри на ляльку, тоді кладе руку в рукавичці їй на серце. У Ейнори по спині пробігає дрож.
— Який, кажете, напад? — питає він.
— Ніякий, — випалює за Ейнору начальниця Легарія. — Звичайнісінька симуляція, манірність. У путь! Наказую!
Але пілот у кабіну не повернувся. Він відстебнув у Ейнори захисний пояс, підняв її собі на плече, опустив вниз східці і, старанно тримаючи ляльку, почав спускатися на землю. Спостерігаючи цю картину, Легарія від заздрості мало не задихнулася: її, начальницю, пілот ні разу навіть за лапу не взяв, а цю кривляку вже знову на плечі несе! А Твінас, той сплюха, що звичайно ледве чалапає, бач, як скочив,
