Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

— Ти поводишся нестерпно, — мовила вона. — Якби я могла, то встала б і вийшла звідси. Тільки не говори: «Іди, будь ласка!» Я вже оцінила твої дотепи. І те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе в моїх очах.

— Що таке? — запитав він безпорадно.

— Те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе, — повторила вона. — І взагалі мені здається, — додала оксамитним голосом, — що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як вважаєш?

Іон не відповів. Він стримувався, щоб не засміятися. Боявся, що цим ще дужче розізлить Альку.

Запала глибока мовчанка. На контрольній дошці повільно змінювали одна одну цифри. Найважливіша з них — червона — повільно сповзала до двадцяти семи тисяч.

Автопілот обережно шукав дорогу серед брил Чорної Ріки. Він вів щонайшвидший космоліт так повільно, як не літають навіть малюки в дитячих школах на екзаменах з малого пілотажу.

Алька непевно кашлянула. Іон удав, що не чув.

Тоді вона спитала невинним голосочком:

— Гніваєшся?

— Ні.

— Чого ж ти… мовчиш?

— Думаю.

— Про що?

Іон помовчав.

— Чому, власне, ти мені так подобаєшся.

— Ну і що? — ніби байдуже запитала Алька.

— А це й для мене самого справжня загадка! — відповів Іон з несподіваною злістю — несподіваною тільки для нього.

Алька ж, наче заздалегідь передбачила цей вибух, тихенько засміялася. Іон почув її сміх майже біля свого вуха: як подих, легкий, трохи злостивий і дуже радісний.

Потім вона сказала:

— Я теж маю свою загадку.

— Яку? — запитав Іон, відчуваючи, яке безглузде це запитання.

— Чому, — відповіла вона тим самим невинно-оксамитним голоском, — чому, власне, ти мені так подобаєшся?

Втретє Іон не знайшов слів. Забракло дотепності на розумну відповідь. І Алька залюбки доконала його:

— Чому ж ти мовчиш?

Іон врешті знайшов відповідь. І непогану відповідь — в міру єхидну і в міру ніжну. Але що це була за відповідь, він потім ніяк не міг згадати, тому що коли відкрив рот, уже не вистачило часу навіть для цих кількох слів.

— Готовий! — пролунав голос «Розвідника».

Секундою пізніше, як стих останній звук цього слова, секундою пізніше з точністю до однієї тисячної, перший стовп сліпучо-білого вогню вдарив у Чорну Ріку.

Головний метальник «Розвідника» був зброєю надзвичайної потужності. Автомат-стрілець вибрав для першого залпу величезну брилу діаметром не менше десяти кілометрів. І ось удар білого вогню — ні, не розжарив брилу, не спалив, не спопелив: вона просто… щезла. Наче й не було її.

За першим ударом — другий, третій, четвертий… десятий…

Автомат-стрілець отримав завдання — випалити в ріці прохід шириною двісті, висотою п'ятдесят, довжиною близько п'ятисот кілометрів. Тому кожного метеора, що з'являвся в цьому тунелі, зразу ж наздоганяв удар позитронного «дрюка» автомата-стрільця.

Алік упивався картиною бою на екрані. Це було так цікаво! Але водночас він відчував, як у нього росте гнів.

Перед ним був ворог, противник — смертоносні, неприборкані сили природи.

Кажуть, ніби в найчорніші часи історії, в період варварства люди ворогували між собою. Навіть убивали один одного. Важко повірити в таке жорстоке безглуздя, але історики стверджують, що так було насправді. І все-таки це неможливо зрозуміти. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Відомо: ураган, який слід приборкати; метеорний потік, який треба знищити; скельні пастки на Юпітері; люті морози на Нептуні; піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.

Алік зрозумів, що в його гніві криється щось дуже важливе, що це — прекрасне почуття. Це ж він, тринадцятилітній хлопчина із Землі та трохи старший сатурнійський робот є цієї миті свідками великої і прекрасної боротьби «Першого Розвідника» з ворогом, тисячократно більшим за нього, а по суті — набагато слабкішим. Слабкішим тому, що він, цей ворог, був сліпий і бездумний.

— Ти бачив коли такий фільм? — запитав Алік удавано байдужим голосом.

— Ні.

Робік теж напружено дивився на екран. В його очах знову жевріли зеленаві вогники — адже зараз Робік міг врятувати Іона від небезпеки, тільки допомагаючи «Роперу» боротися з Чорною Рікою.

— Ненавиджу, — промовив він.

Алік глянув на нього спідлоба і подумав: «Не хотів би я, щоб отака ненависть була спрямована проти мене!»

— Дивись! — крикнув Робік.

В глибині екрана раптом виріс величезний метеор. Здавалося, ніби він падає просто на «Розвідника» і вже нема порятунку. Алік мимоволі прикусив губу.

— Увага! — прошепотів він.

Ну, швидше, не можна більше чекати ні секунди. «Ще мить — і кінець!»— подумав він без страху.

— Ще ні, ще ні, — заспокоював його Робік. І раптом крикнув: — Уже!

Автострілець вичікував до останньої, сотої долі секунди. Бо знав, коли настане найкращий і найвигідніший момент. І саме тоді, коли, здавалося, величезний метеор своєю чорною силою вщент розтрощить екран, а потім найлегшим доторком, самою лише своєю тінню роздушить і зітре на порошок такого маленького «Розвідника», — саме тоді батарея «Ропера» випустила щонайяскравіше полум'я, яке охопило гігантського противника найжаркішими з обіймів.

— Готовий! — крикнув Алік.

Цього разу стрілець використав головного метальника. Його вогневої потужності вистачило б для того, щоб довести до кипіння середніх розмірів море.

І метеор щез. Просто щез. Щойно загрожував «Розвіднику», летів на нього, мало не знищив. І ось його немає. Немає, наче й не було ніколи.

Алік глянув на Робіка, Робік — на Аліка. І дивна річ: в очах робота Алік побачив здивування.

— Що? — з гордістю запитав Алік. — Був і немає його?

— Еге ж, — сказав Робік.