Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

— Це не педагогічно, — удавано гнівався Алік. — Спочатку мені забороняли бавитися настільним атомним реактором, а зараз раптом дають у повне розпорядження найпотужніший позитрономет.

Робік пирснув сміхом, але враз посерйознів.

— Ти, Аліку, здається, блазнюєш, — мовив він суворо.

— Ніяких «здається», — зітхнув Алік. — Якраз блазнюю.

— Чому?

Алік якось безпорадно глянув на Робіка.

— Тому що, — сказав Алік, — тому що, мій любий Робіку, мені трохи страшно. Розумієш?

— Не зовсім, — щиро зізнався Робік.

Алік усміхнувся і сів за середній пульт. Зразу ж перед ним засвітився великий, круглий екран.

— То це ж вона, — прошепотів Алік.

— Хто?

— Чорна Ріка.

— П'ятдесят хвилин, — повідомив «Розвідник».

Алік показав Робіку на маленьку й імлисту, але досить виразну смугу Чорної Ріки, що з'явилася в глибині екрана.

Якусь мить вони мовчки дивилися на ту далеку темну смугу.

— «Розвіднику»! — наказав Алік.

— Слухаю!

— Мені потрібен пробний постріл.

— Наказ прийнято.

На екрані з'явився світлий кружечок ручного прицілу. Було, звичайно, ще далеченько до Ріки. Проте Алік вибрав собі для проби невелике скупчення цяток на її силуеті.

Хотів переконатися, як швидко пощастить навести на ціль кружечок прицілу. І раптом переможно усміхнувся. Вистачило непомітного руху, навіть не долонею, а двома пальцями, і світлий кружечок слухняно накрив обраний згусток Чорної Ріки.

— Чудово! — вигукнув Робік. Алік натиснув педаль.

На екрані майнув яскравий спалах — швидше, ніж на Землі падає зірка.

Алік склав губи, хотів на радощах засвистіти — він згадав нарешті мелодію забутої, але дуже симпатичної пісеньки. Проте не встиг цього зробити.

Робік раптом здригнувся всім тілом — так ніби відчув якусь несподівану образу чи навіть загрозу.

— Що сталося? — запитав Алік.

— Не знаю.

— Чому ж…

— Стривай, — нетерпляче перебив його Робік, напружено прислухаючись до чогось. До чого?

«А хіба людина може це знати?» — заздро подумав Алік.

Хіба можна взагалі порівняти гостроту почуттів людини і середнього робота, не кажучи вже про сатурнійських охоронців? Взяти хоча б слух: роботи чують ультразвуки, радіо- і телехвилі, і ще десятки тисяч інших хвиль. Алік завжди твердив, що роботи тільки тому не вмирають, сміючися з людської безпорадності, що від природи мають лагідний характер. Тому зараз він тихо й слухняно чекав Робікових пояснень. Слухняно, але нетерпляче. Навіть для такого дня, як сьогодні, це було незвично: робот занепокоївся!

Однак Робік і не збирався пояснювати, що його занепокоїло.

«Він, мов пес, що зачув змію», — подумав Алік. Дінго його бабусі з Делі не терпів навіть вужів. Робік тільки попросив:

— Зачекай на мене тут.

— Що? — здивувався Алік.

— Я зараз повернуся, — сказав Робік і став на стрічку транспортера з написом: «Поверхня».

Транспортер відразу ж рушив, і стіна безшумно стулилася за ним, як тінь.

Алік стурбовано похитав головою.

— Якісь неспокійні ці канікули, — повідомив він екрану. Хотів ще жартувати, але чогось не виходило.

— Якщо так і далі піде, — сказав він голосно, — то нам, очевидно, продовжать канікули. Тут від нудьги помреш.

Але до смерті від нудьги було так далеко, що Алік вибухнув сміхом. А потім згадав «сміх захриплої зозулі» й зареготав, аж сльози виступили на очах.

Тоді раптом замовк. Почувся голос «Розвідника», в якому бринів страх чи, може, навіть розпач.

— Увага! — закричав «Розвідник». — Увага…

Друге «увага» перетворилося на огидне, безпомічне белькотіння.

— Що? — запитав Алік.

Ніхто не відповів. Тільки ще раз божевільний голос пробелькотів своє «увааа…», а потім настала жахлива тиша.

Алік устав. Оглянувся довкола.

— Я сплю, — мовив він. — Аліку, прокинься!

Тиша.

У глибині екрана, поволі й безмовно, росла, наближалася смуга Чорної Ріки.

Але не те було найгірше. Почало відбуватися «щось». І те «щось», очевидно, відбувалося далі. І відбувалося тепер уже в цілковитій тиші, яку не можна було ні зрозуміти, ані стерпіти.

— Робіку! — вереснув Алік.

Анічичирк.

— Перестань верещати, — порадив собі Алік. — Це негарно і нерозумно. Краще подумай, що далі?

Якусь мить він серйозно роздумував. Серйозно і без слів.

«Що занепокоїло Робіка? — запитав сам себе. — Чого злякався Робік?» Потім промовив уголос:

— Буду говорити вголос. Так легше думається.

Він задер голову до стелі.

— Якщо ти мене чуєш, «Розвіднику», то записуй. Я починаю говорити сам із собою. Увага!

Розмова була проста: питання — відповідь, питання — відповідь… Питання перше:

— Що могло занепокоїти Робіка?

Відповідь:

— Не знаю.

Далі все йшло, як по нотах:

— Що ти підозрюєш?.

— Його могла занепокоїти звичайна аварія «Розвідника».

— Не думаю.

— Чому?

— Тому що звичайну аварію «Розвідник» ліквідував би сам.

— Отже?

— По-перше, або «Розвідник» збожеволів і відмовляється сам собі допомагати, а нам коритися…

— Або?

— Або, по-друге, «це» прийшло ззовні. І це… чужинці.

— Нісенітниця!

— Чому нісенітниця? По-перше, траплялося, що в несприятливих умовах втрачали свідомість і найвидатніші суперроботи. А ми перебуваємо в умовах щонайменше несприятливих. «Розвідник» вразливий, може, навіть несміливий…

— Блазнюєш?

— Ні. А може, обидві підозри слушні? І на «Розвідник» проникли якісь вороже настроєні, злостиві пришельці з космосу, ті самі, наприклад, що ховаються всередині Чорної Ріки, що зловили, як на вудку, «Альфу» і «Бету», а тепер ловлять нас… І може, через їхню присутність «Розвідник», не спроможний захистити себе…