Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич
Про це люди пам'ятали дуже добре. Бо хоч минуло вже понад чотириста років від трагічної катастрофи на Плутоні, — тоді через помилку в розрахунках під вогонь керованого автоматами метальника попав великий пасажирський космоліт і за півсекунди загинуло близько двох тисяч чоловік, — про це пам'ятали навіть малі діти, як про Велику Пересторогу.
І тому, коли на Головній Базі стало відомо, що вогнемети «Розвідника» і космольота КБ-803 вийшли з-під контролю автоматів, Майк Антонов і Назим Шумеро глянули один на одного з непідробним жахом.
— Вони втратили зв'язок, — тихо сказав Майк. — Отже, вони вестимуть операцію без допомоги автоматів?
— Так… — прошепотів Назим.
— А що буде… — почав Майк.
— Коли… — мовив Назим.
Жоден з них, однак, не закінчив своєї думки.
І тут втрутилася Долорес Лі. Вона пережила свій неспокій і тривогу раніше за них і тепер була не тільки спокійна, а й сповнена надій.
— Про що мова? — запитала Долорес ніби байдуже.
Чоловіки мовчали.
— Я чекаю! — мовила вона з притиском.
В Головній контрольній станції, де зараз перебували троє дорослих, панувала тиша. На екрані виднів контур Чорної Ріки. Дванадцятий Сектор був надто далеко, щоб без допомоги «Розвідника» чи хоча б радіопередавачів космольотів наблизити зображення.
І все-таки вони помітили, як на чорному тлі Ріки щось замиготіло, ніби спалахи незмірно далеких і незмірно крихітних блискавиць. В залі чулося лише дихання трьох людей і мурмотіння Супера, що чекав на першу інформацію про боротьбу з Чорною Рікою.
Побачивши це мікроскопічне миготіння світла в глибині Чорної Ріки, Долорес вигукнула:
— Слухайте, вони почали операцію!
Назим кивнув головою:
— Саме цього я й боюся.
— Найвідважніший пілот сучасності боїться? — усміхнулася Долорес. — Не вірю.
— Від вогню позитрономета немає захисту, — нагадав Майк.
Долорес трохи глузливо похитала головою, стала між ними, поклала руки на їхні плечі.
Всі троє вдивлялися в екран. Долорес притягла чоловіків трохи до себе.
— Чи могли ми вчинити інакше? — запитала вона.
— Ні.
— Чи був інший спосіб рятунку?
— Ні.
— Чи треба було за всяку ціну рятувати дітей?
Мовчання.
Долорес посміхнулася глузливо й тепло.
— Поміркуйте, хлопці, — мовила вона. — Адже так хотів учинити робот. І вони самі не дозволили йому цього.
— Вони ще діти, — буркнув Назим.
— Ні! — вигукнула Долорес. — Це вже мислячі люди. Ось уже кілька років мислячі люди. Мало?
— Ні.
— Ви гадаєте, — вела далі Долорес, — вони б нам простили, якби ми врятували тільки їх?
— Мабуть, ні.
— Мабуть?
— Напевне ні.
Це останнє «ні» Майк і Назим промовили одночасно.
Майк глянув стомленими очима на Долорес і сказав:
— Дякую тобі.
Долорес провела рукою по його сивій гриві. «Збільшилося в тебе сивини за сьогодні», — подумала вона.
— Але… — почав Назим. — Я не можу не думати про це…
— Досить! — перебила Долорес. — Ти… найвідважніший! Чого ти боїшся за них? Вони ж тебе не просили про це?
Майк звернувся до Супера:
— Скажи, Супере: вони не бояться?
Всі екрани, таблиці й годинники Супера яскраво загорілися. Супер — це трильйон одночасних логічних комбінацій. А зараз він промовчав цілих сім — довгих, як вічність, — секунд.
Нарешті відповів засмучено:
— Супер не знає.
Долорес пирснула сміхом. Ну, що за жарти питати Супера, коли він, бідний, не має ніяких конкретних даних! їй стало жаль Супера.
— А що ти припускаєш, Супере? — запитала вона.
Найкращий електронний мозок сонячної системи, який останнім часом обслуговував Базу й Десяту Тисячу, цього разу пожвавішав. Він відповів одразу ж.
— Супер припускає, — озвався його мудрий голос, — що вони можуть, але не повинні.
Після цих слів задоволеного (відповів усе-таки!) Супера, Долорес, Майк і Назим вибухнули — вперше за сьогодні — веселим сміхом.
Вони сміялися, дарма, що нічого ще не було відомо, нічого не вияснено. В їхньому сміхові бриніла надія, хоча вони здогадувалися: саме зараз операція проти Чорної Ріки входила у свою найтяжчу стадію.
Про те, що від вогню позитрономета немає захисту, перший згадав Алік. Він згадав про це раніше, ніж сестра й Іон, бо «Розвідник» раніше, ніж КБ-803, відкрив вогонь. І ця думка була страшніша за всі переживання цього лихого дня.
До того ж Алік ще ніколи в житті не почував себе таким страшенно самотнім, як цієї хвилини. Звісно, про його — і свою — безпеку дбав повсякчас «Розвідник», але не про це тепер мова. Хоча б яка людина була поруч, тямуща й приязна… Або навіть щось подібне до людини — Робік, наприклад. Проте Робік, звісно, не зрозумів би, про що йдеться. Він, напевне, запитав би своїм ввічливим голосом: «Чого ти боїшся, коли тобі не загрожує небезпека?». Щонайбільше, коли б Алік обурився, він би вибачився і намагався б пояснити, що він — на жаль! — не людина і тому перед емоційними конфліктами зовсім безпорадний. І все ж навіть така розмова дала б йому зараз бажану розраду.
Алік хотів забутися. Він ловив у кружечки прицілів все нові й нові брили, що наближалися до «Розвідника». Натискав вогневі педалі метальників. Нищив нескінченні хвилі й гребені Чорної Ріки. І вперто намагався не думати. Взагалі не думати. А хіба можна хоча б подумати про те, що не треба думати? Адже сама думка про недумання є, власне, думка!
— Не будь дурнем! — сердито накинувся він сам на себе.
— Вибач, але не розумію, командире, — відгукнувся ввічливий голос «Розвідника».
— Замовкни! — крикнув
