Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

Це був Робік.

Робік, шугаючи величезними стрибками, щез у глибині протилежного коридора.

Алік підбіг до розібраної стіни і шарпнув комплекс блокуючих кристалів. Тієї ж миті до Залу влетіла Алька.

— «Розвіднику», наказ! — пронизливо закричала вона. — Скасовуються повноваження робота-охоронця!

— Прийнято! — відгукнувся ясний і чистий голос «Розвідника».

— «Розвіднику!»— крикнув Алік. — Не знищувати робота! Тільки ізолювати його.

«Розвідник» не відразу прийняв останній наказ. Але через якусь хвильку неохоче повторив:

— Не знищувати. Прийнято.

В коридорі показалося кілька невеликих куль із сотнями найрізноманітніших механічних кінцівок — це були звичайнісінькі ремонтні роботи.

Дві кулі вкотилися до Центрального Залу й почали лагодити багатоспіральну котушку та монтувати стіну, яку розібрав Робік. Дві інші блискавично розблокували вхід, розрізавши за п'ять секунд грубу паралюмінієву балку на десять частин.

Алік і Алька мовчки глянули одне на одного, потім швидко обнялися. Їхні очі сяяли щастям. В цей час до Залу вбіг Іон. Він був страшенно блідий.

— «Розвіднику»! Лікаря, програму бойових дій, — голосно наказав Іон. — Час!

— Вісімнадцять хвилин двадцять секунд.

— Устигнемо! — вигукнув Алік.

— Іоне, що з тобою? — крикнула Алька, помітивши, що хлопець похитнувся.

Він упав би, якби Алька не підтримала його. Іонова ліва долоня почорніла від закипілої крові та опіків.

— «Розвіднику», лікаря! — повторив Алік.

— Наказ прийнято.

З третього входу, який використовувався головним чином для перевезення механізмів, безшумно висунувся великий білий куб Механолікаря.

— Болить? — спитала Алька. — Що сталося, Іоне?

Іон підійшов до Механолікаря, всунув у отвір апарата поранену долоню — і вже за хвильку усміхнувся.

— Ух, — полегшено зітхнув він, — перестало нарешті боліти.

Потім сором'язливо усміхнувся.

— Довелося підкласти руку під стрічку транспортера. Мусив це зробити. Якби рука не заболіла по-справжньому, я нізащо не крикнув би так, і Робік не вибіг би звідси. Хтозна, вдалося б нам тоді захопити Зал чи ні.

— Дякую, — сказав Механолікар.

Іон витяг руку з апарата і здивовано глянув на неї.

Вперше в житті його лікував Механолікар. Це ж чудово! Біль відразу вгамувався, рани загоїлися, вся долоня покрилася плівкою штучної захисної тканини, ніби найтоншою рукавичкою.

— Дякую, — сказав Іон, і Механолікар безшумно щез у третьому вході.

— Коли ти все зрозумів? — запитала Алька брата. Алік на мить задумався.

— Тоді, — відповів він, — коли згадав, як Робік сказав на прощання: «Поки я з вами…»

— І ми теж, — здивувалася Алька.

Іон взяв їх під руки.

— Прошу вас! Постарайтеся його зрозуміти, — благально усміхнувся він. — Адже роботи-охоронці насамперед повинні охороняти людину від небезпеки. Робіку доручили піклуватися про нас. Він не хотів, щоб ми наражалися на небезпеку.

— Але ж, Іоне, — усміхнувся Алік. — Ми все розуміємо. Нам дали небезпечне завдання. Не можна вимагати від роботів, щоб вони думали так, як ми. І добре, що вони так не думають.

Алька трохи легковажно знизала плечима.

— Любий Іоне! — мовила вона. — Найлогічніший людський розум ні в чому не звинуватив би Робіка. Бо який конструктор міг передбачити всю цю безглузду ситуацію? Повинні ж, зрештою, траплятися такі випадки, коли ми, люди, ще були б потрібні?

— П'ятнадцять хвилин, — нагадав «Розвідник».

— Досить гадати, — сказав Іон. — Роз'їжджаймося по своїх постах.

— У мене пропозиція, — мовила Алька.

— Яка?

— Через хвилину після нашого старту повернути Робікові його повноваження. Коли ми перебуватимемо поза «Розвідником», Робік думатиме тільки про те, як допомогти нам повернутися. Гадаю, що моя пропозиція цілком логічна, — скромно закінчила вона.

— Я згоден, — сказав Алік.

— Я теж, — кивнув Іон, вдячно дивлячись на Альку.

Алік радісно потер руки.

— Чудово, — сказав він. — Не буду сам. А взагалі…

— А взагалі… вже досить! — перебив його Іон. — По місцях!

— Знаєте що? — згадав Алік. — Я недавно бачив кілька відеофільмів варварських часів. Замість того, щоб побажати успіху, люди казали: «Ні пуху ні пера!». Отож: ні пуху ні пера! — вигукнув він, стрибаючи на стрічку транспортера, який тієї ж миті виніс його із Залу.

— Він дуже несерйозний, — зітхнула Алька.

— А я дуже люблю його, — зізнався Іон.

Алька несподівано усміхнулася легкою, лагідною усмішкою:

— А я ще дужче.

До старту бойового космольота «Розвідника» зосталося шістдесят секунд.

— Одна хвилина, — нагадав «Розвідник». І почав відлічувати секунди:

— П'ятдесят дев'ять, п'ятдесят вісім, п'ятдесят сім…

Алька з Іоном уже сиділи на своїх місцях. Іон за пультом пілота, Алька — за пультом стрільця.

Щойно «Розвідник» виклав план дій, перелік координат і часових даних. Автомати космольота знали все це давно. Проте існувала й така можливість, що Чорна Ріка порушить нормальну роботу автоматів, заблокує їхні радіо- і радарні щупальця. Тому Іон з Алькою вивчили основні дані напам'ять. Тоді пошепки перевірили одне одного.

Щойно Алік передав їм останній привіт перед стартом. Вони почули його тихий голос:

— Сестричко! Іоне, приятелю милий! Тримайтеся. І взагалі…

Це «взагалі» прозвучало так, що… Але не варто про це.

Хто любить привселюдно виказувати свої почуття?

— Тридцять один, тридцять, двадцять дев'ять, — рахував «Розвідник».

А на екранах перед ними летіло в безмовну порожнечу космосу громаддя Чорної Ріки. «Розвідник» мчав паралельно і трохи вище неї, ніби птах над кам'яною лавиною.

А через тридцять, двадцять дев'ять, двадцять вісім, двадцять сім секунд в цей потік величезних кам'яних брил, що летіли крізь Всесвіт, повинен був увійти бойовий космоліт «Ропера».

Екіпаж: Іон Согго (пілот) і Алька Рой (бортовий стрілець). Завдання відоме. Час виконання: сорок хвилин.