Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

Останнє слово Алік викрикнув з найглибшим переконанням і на мить перервав цей діалог із собою.

«Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця… — вперто й люто думав Алік. А потім уже спокійніше: — Варто часом говорити нісенітниці вголос. Тільки тоді правильно оцінюєш свої думки, коли вимовляєш їх уголос, а то можеш не розгледіти, де помилка».

А взагалі небагато він почерпнув з цієї розмови. Витратив кілька дорогоцінних хвилин на безглузду розвагу. Аби тільки переконатися, що молов дурниці.

Стривай, коли він почав говорити дурниці?

Адже перше питання було правильне.

— Поглянь, поглянь! — дорікав він собі. — Чи… або…

Але не встиг закінчити. Знову пролунав охоплений жахом голос «Розвідника»:

— Увага, командири! Увага, командири! Необхідно негайно…

— Що?! Що негайно?! — люто вереснув Алік, бо після слова «негайно» настала тиша, а потім «Розвідник» пробелькотів ще: «Негайно… не… айно… гай… айно…» — і замовк.

Все-таки щось відбувалося. Несподівано рушила стрічка транспортера.

Алік ще раз повторив уголос перше питання із своєї попередньої розмови, і враз, не роздумуючи, не вагаючись, стрибнув на стрічку транспортера, що почав уже набирати швидкість.

Алік широко розставив ноги і зігнув їх у колінах. Стрічка тремтіла під ногами. Тільки б не впасти! Транспортер досяг такої швидкості, яка дозволяється лише на відкритій місцевості.

«А зрештою, хоч би й упав? Нічого зі мною не сталося б, адже кожний нормальний транспортер має аварійні лапи, якими підхоплює і підтримує людину, що втрачає рівновагу. Кожний нормальний транспортер… Але хто може поручитися, що цей нормальний?»

У всякому разі стрічка мчала з шаленою швидкістю крізь усі ці перехідні тунелі, незнайомі зали, каюти і машинні відділення.

Алік нахилився вперед, спершись долонями на стегна, і вдивлявся в миготливі картини, що пропливали перед ним, кожної миті готовий зістрибнути. Обличчя його було спокійне. Воно лишилося спокійним і тоді, коли Алік відкрив рот і заверещав, мов смертельно переляканий малюк.

— Рятуйте! — закричав Алік. — Допоможіть! Рятуйте!

Трохи зачекав — і знову:

— Рятуйте! Допоможіть! Рятуйте-е-е!

За нормальних умов ці вигуки повинні були б зняти тривогу на всьому «Розвіднику» і прикликати на допомогу все живе і все механічне. Цього разу нічого подібного не сталося. Транспортер мчав далі через тунелі, зали, машинні відділення і каюти. Через дві чи три хвилини цієї подорожі Алік ляснув себе по лобі.

— Он воно що! — сказав він.

Бо зрозумів, нарешті, що попав у замкнуте коло. Ось просторий світлий зал лабораторії з великими кулями мікроскопів. Ось двобарвний тунель. Далі кілька невеличких кают, знову тунель, дві темні кімнати, широкий коридор, і знову: зал лабораторії з мікроскопами, двобарвний тунель, кілька кают, тунель, темні кімнати, широкий коридор, і знову: зал, мікроскопи, тунель, каюти, тунель, темні кімнати, коридор…

— Рятуйте! Допоможіть! — крикнув ще раз Алік розпачливим голосом, хоча обличчя його було спокійне. — Рятуйте-е-е!

І, не дочекавшись ніякої відповіді, прошепотів до себе:

— Ну, тоді… стрибаємо.

Алік ступив на край стрічки. Стрибати можна тільки в залі з мікроскопами або в широкому коридорі. В інших місцях затісно, можна просто врізатися лобом у стіну, а це навіть при чудовій еластичності тутешніх стін не дуже приємно.

Вирішив ще раз «зробити кільце», щоб старанніше підготуватися до стрибка. Маршрут він знав напам'ять, зал, тунель, каюти… коридор.

І раптом зважився: стрибнув у коридор. Навпроти він помітив рухомий пас, що пульсував зеленавим світлом. Отже, це стрічка другого транспортера. Помітив і відразу стрибнув.

Уже на льоту Алік подумав: «Другий іде вгору, виберуся нарешті на поверхню… А що, як він іде вглиб? Що тоді?»

На щастя, Алік не встиг додумати, що «тоді». По-перше, він уже стрибнув. По-друге, другий транспортер йшов таки нагору. Алікові пощастило утриматися на ногах. Він навіть сплеснув руками від радості.

— Браво! — вигукнув він нарешті.

Раптом розвиднилося. Транспортер вискочив на поверхню, описав широку дугу в пальмовому гаю, минув високий, як у Сахарі, бархан — і знову в тунель…

Тут!

Алік легко зіскочив з транспортера, що почав сповільнювати хід, — і не помилився: став навпроти головного входу до Центрального Залу.

Він ступнув крок уперед і обережно торкнувся пальцями суцільної стіни. Цього було досить: адже «Розвідник» прекрасно пам'ятав не тільки голоси, а й відбитки пальців. Якщо не допомогли крики про допомогу, то, може, вдасться чогось досягти дотиком.

Алік здригнувся від радості, бо стіна зворухнулася. Вона ще не розчинилася, але видно було її щирі, хоча й невідомо чому страшенно тяжкі зусилля.

Алік взявся обома руками за місця, де проходив шов. Його обличчя засяяло переможною усмішкою: стіна, хоча й нерівномірно, стрибками, все ж піддавалася натискові.

Нарешті, затамувавши подих, Алік став перед відчиненим входом до Центрального Залу. Цей вхід знаходився якраз навпроти того, крізь який вони вперше потрапили сюди.

Той, другий, вхід також був розчинений навстіж. Більше того — заблокований великою паралюмінієвою балкою, ніби хтось чужий, боячись, щоб «Розвідник» раптом не зачинив двері, хотів забезпечити собі вільний вхід і вихід.

Алік мовчки дивився в Зал. Не усміхався.

Він відкрив уже рота, щоб дати наказ. Але цієї миті десь здалеку, з глибини протилежного коридора, пролунав несамовитий крик Іона. Це був крик без слів, проте Алік відчув, як уся його кров одлинула від серця.

То був крик справжнього страждання.

Хтось заметався в глибині Центрального Залу. Цей хтось, очевидно, перебував тут уже довгенько: він устиг розібрати одну із стін і відкрив таким чином величезну багатоспіральну котушку одного з мозкових центрів «Розвідника». Підключив до котушки якийсь комплекс кристалів. Що він робив? Лагодив чи псував?

Цей хтось, почувши Іонів крик, заметався, як людина, вражена смертельним страхом. Потім кинувся у вільний прохід, туди, звідки долинув крик. Алік уловив вираз його очей та обличчя і збагнув: цей хтось щодуху поспішав на