Samotni.com - Барбара Космовська
Зося відсуває тарілку і з блискучими оченятами, як у маленької дівчинки, смикає бордовий бант.
— Не сіпай так! Може, там якась тваринка! — Йоанна пирхає, дивлячись на вираз обличчя сестри.
— Ти б мені такого не зробила! Ти що!
— Розслабся… Я дотримуюсь угоди. Перший пес у першій дванадцятирічці…
— Яка краса! — На дні згортка лежить скляна брошка з блискучими металевими вкрапленнями. — Певно, коштує ціле багатство! Звідки в тебе…
— Не питай мене про гроші, — обриває її Йоанна і робить міну знудженої мільйонерки. — У мене є трохи класної готівочки…
— Ох, яка гарна! — Зося підносить догори подарунок від Каї. На невеличкій картинці зображено жінку, що схилилася над валізкою. — Чи ви здуріли?! — У крику звучать захват і докір. — Яке право має Кая купувати мені такі галерейні витребеньки?! Я шокована…
— Вона сама намалювала. Непогано, скажи?
— Сама? Дівчинка з гімназії бере фарби і просто так малює?
— Просто так, — кидає Йоанна.
— Та Кая — просто геній! Я запрошую вас обох на морозиво. Завтра.
— Завтра ми й збиралися на щось холодне, тільки на ковзанку. Може, підемо в неділю?
— У неділю, — погоджується Зося і знову захоплюється подарунками.
— А листівки не читатимеш?
— Може… потім.
— Хтось хотів, щоб ти якнайшвидше прочитала.
— А ти ніби про це знаєш?
— Бо я теж пишу листи, — Йоанна багатозначно посміхається.
— Це… від Кшися.
Западає тиша.
— Мабуть, я маю за щось вибачитися. — Йоанна заплющує очі й ретельно добирає слова. — Я була дурна, коли заводилася з тобою через Кшиштофа. Певно, боялася, що він тебе забере від мене…
— Ти мала свої підстави….
— Як гарно ти назвала егоїзм! — сміється Йоанна. — А тепер зроби мені ласку і прочитай те освідчення в коханні. І якщо ти не проти, то на морозиво підемо в четвер, ок?
— Я обома руками «за», — говорить Зося, і Йоанна присягнулася б, що в її погляді, немов у скляній брошці, теж миготять блискучі вкраплення хвилювання.
— Ковзани тобі позичимо на місці, — міркує вголос Йоанна. Великий помпон на верхівці її строкатої шапки підстрибує з кожним її кроком. — Побачиш, який класний дідок сидить у пункті прокату. Діти вже це вкурили. Вони прикидаються, ніби їм бракує злотого, а старий посміхається і «пробачає» їм решту дрібняків…
— Колись я каталася на нашому ставку, — Кая не поділяє ентузіазму подруги. — Навіть непогано виходило. Але потім почувалася, наче слон на роликах… Це явно не мій улюблений вид спорту, — важко зітхає вона.
— Але круто, Кайко. Ходімо побавимося. Побачиш мене в дії і помреш зо сміху! — не вгаває Йоанна. — У Сирії в мене не було ковзанки. І мої перші уроки полягали в міцному зв’язку з крижаною поверхнею. Кажу тобі, повне єднання! На мене й досі всі витріщаються, і, на втіху майстрам, я суну далі, штовхаючись носаками!
— Знайшла чим хвалитися! — Кая видихає з полегкістю. — Ми будемо справжніми «зірками» на льоду! — додає вона впевнено і ловить кольоровий помпон.
— Можна користуватися тільки половиною ковзанки. Сьогодні тренування, — зауважує білетерка.
— Мені вистачить льодової стежки. Краще з перилами, — шепоче Кая.
— Нам пощастило! — захоплюється Йоанна. — Глянь-но, людей як кіт наплакав.
— А й справді, ти тільки подивись: ці хокеїсти — звичайнісінькі дресировані хом’яки в протигазах, — погоджується Кая.
Дівчина заплющує очі й, раз у раз боязко смикаючись, долає перші слизькі метри.
— Ти краща за мене! — Йоанна намагається її наздогнати, але чіпляється ковзаном за бортик і гепається на лід.
— Каю-у-у!!! Допоможи!!! — волає дівчина, і вони вдвох сміються.
Час на льоду, що відлічувався падінням за падінням, спливає швидко.
— Ми викликаємо загальний інтерес, — нашіптує із задоволенням Кая, бачачи навколо здивовані погляди. — Я справді здаюся собі зіркою-початківцем на льоду. Я б зіграла сплячу красуню у великій білій сукні, — вона задихається і рвучко відштовхується ковзаном.
— А я, — підспівує їй, затамувавши подих, Йоанна, — могла б грати Червону Шапочку, яка ніколи не дістанеться до своєї хворої бабусі. Бо скористається ліками, щоб повиліковувати забої й садна…
— А вино? У кошику, мабуть, було вино, чи як?
— Я не пам’ятаю, але вино вже у бійці розтрощилося, тож забудь про нього…
Лунає перший свисток, що означає кінець катання.
— Так швидко? А я ж хотіла показати тобі доріжку перехресних кроків. Напевно, я ще встигну!
— У тебе є останній шанс. Крокуй!
Кая досить упевнено рушає з місця.
— Обережніше! — ще встигла крикнути Йоанна, проте подруга, набираючи дедалі небезпечнішої швидкості, раптом заточилась, а відтак, ще якусь хвилю силкуючись опанувати власне тіло, різко звалилася на лід.
Дівчина не підвелася, щоб
