Samotni.com - Барбара Космовська

«Принаймні тут мало що змінилося», — зітхнув хлопчина з полегшенням, увійшовши до кабінету тренера. Швидко знайшов кубок, на який він працював на повну потужність.

Недарма ж хлопець мав прізвисько «Пауер». Але єдиним доказом його колишньої сили був цей непомітний кубок, завойований у впертій боротьбі. І тільки він якоюсь мірою виправдовував сьогодні присутність колишнього гравця.

— Хай тобі грець! Нападник в атаці! — зустрів його гучним голосом Каучук. — Мені було цікаво, чи вистачить тобі мужності, щоб сюди прийти… — Великі руки тренера склалися, наче він збирався плескати. — Виявляється, вистачило!

— Я прийшов попросити у вас вибачення.

— У мене? — У кімнаті запала неприємна тиша.

— Спершу у вас. Я мушу щось сказати. А тоді піду.

Каучук слухав, дивлячись у вікно, а Віктор розказував далі, здивований, що так легко добирає важкі слова. Він збирає у прості фрази болісні справи. Не намагається говорити запобігливо. Просто пливе потужною хвилею гіркої правди.

Коли він закінчив, тренер і раніше сидів, як гриб у траві.

— Ну, то я піду, — сказав Віктор, ідучи до дверей. — А як буде якась нова робота на стадіоні, то я міг би попрацювати з хлопцями… охоче і з задоволенням…

Каучук ліниво підвівся з добряче витертого крісла й підійшов до старої шафи. Щось намацавши, дістав із неї набір щитків і маску.

— Приміряй — і до роботи! — Купа речей перекочувала просто у Вікторові руки. — Ти втратив чимало часу. Тож треба відновити форму. І вернути нашу довіру, — додав він, але вже невиразно, бо… кращий гравець шкільної ліги щосили навалився на його атлетичне тіло.

— Тільки дурень починає з падіння! — засміявся Каучук, але по-батьківському обійняв зворушеного Віктора і щасливо посміхнувся над його головою.

— Ану, бігом до найближчого дерева! Хто перший! — Віктор зненацька виріс перед Войтеком і кинувся вперед розгонистим кроком, перескакуючи з плити на плиту слизького хідника.

Він почув, як ззаду тупотять Войтекові ноги, як той розмірено, хрипко дихає. За хвилю хлопець побачив спину приятеля, який наліг на ноги і, наче випущений з катапульти, мчав білою смугою старої трави. Коли Войтекові руки перші сперлися на товсту гілку старого дерева, Віктор нарешті скинув пластикову маску. Хлопчина зняв її разом з мокрим снігом і останнім зусиллям дістався цілі. Він тицьнувся у трухлу кору і на допитливий погляд утомленого переможця відповів щирим, гучним сміхом. За мить вони обидва сміялися. Войтек перший зліпив сніжку та жбурнув у приятеля. Друга сніжка потрапила у вилогу Войтекової куртки. Третя приземлилась на Вікторовій голові. І регіт не вщухав. Він лунав серед тиші стадіону, як дитяча різдвяна пісенька, у якій співається про здійснення мрій.

Дорога додому, яку хлопчина долав підтюпцем і швидким маршем, скінчилася занадто швидко, щоб зібрати в логічній послідовності всі радощі дня.

«Я думатиму про це цілий вечір», — пообіцяв собі Віктор і перевірив вміст кишень. Він дістав пачку грошей. Відрахував кілька купюр на їжу та ліки. Лишилося десять злотих. Не вагаючись ані хвилини, хлопець увійшов до квітникарні пані Батутової й з порога почав перемовини.

— Доброго ранку, пані Ганю, мені потрібні три троянди за десятку. Хай невеликі, але щоб три… Ну як, можна буде щось придумати?

— Глянь на себе, хлопче! Мокрий, як хлющ, наче кара Господня! Ти що, у снігу качався? — Пані Ганя, наче велика троянда, аж почервоніла від обурення. — Подумай про себе, хлопче, бо хто подбає про твою бабусю!

— То як, пані Ганнусю? Буде три троянди?

— А нащо? Ти, мабуть, закохався? О, ця панна хутко тебе висмокче. Спершу троянд захоче, а тоді діамантів… Як не купиш, то пустить тебе з торбами!

— Та не пустить! — лукаво усміхнувся хлопчина. — Я хотів би найгарніші. І без колючок!

— Ви тільки подивіться! Захотілося йому троянд без колючок, теж мені кавалер випещений!

Жінка ще бурчала і жартувала, але її вмілі руки вже вибирали з великої вази трійко чайних троянд, з великими загостреними пелюстками. А зручний ножик обгинав страшні колючки на стеблі.

— Ну як — гарний букет буде для тієї твоєї дівчини? — Квіткарка переможно піднесла букет догори.

— Те що треба! Вони божественні! — похвалив хлопець, швидко розраховуючись. — Пані Ганю, ви й сама як квітка, — кинув він їй, перш ніж зникнути за заскленими дверима.

«Така добра дитина і росте без матері», — зітхнула про себе квіткарка, дивлячись хлопцеві вслід.

«Скажу бабусі, що весна не за горами, на порозі. І що ці троянди зацвіли на дернику в її улюбленому парку», — бадьоро міркував він, шукаючи ключ. Коли він встромив його в замкову щілину, двері посунули всередину, вітаючи його зі скрипучим стогоном.

Гнітюча тиша в помешканні й протяг, який линув із широко відчиненого вікна, вразили його і налякали. Перш ніж він опинився в бабусиній кімнаті, двері знову рипнули.

— Вікторе? — почувся голос сусідки. — Тільки, будь ласка, не хвилюйся… — сказала вона, коли хлопчина нажахано вирячив очі на порожнє ліжко. — Стривай, Вікторе, я все тобі поясню…

Троянди випали з його руки, і тепер він ненароком став на одну з них. Тремтячою рукою хлопець витирав лоба, стримуючи плач, який стискав горло. «Ні-ні, — подумав він, — я не впадатиму в істерику і не обливатимуся слізьми, наче якась тендітна панночка». Треба опанувати себе. Вислухати сусідку… Але спочатку сісти. Наприклад, у крісло. Або сюди, на ліжко, де він завжди сидить