Samotni.com - Барбара Космовська
А Кшисю я маю подякувати за чудові побажання. Він заслужив на морозиво в гарній компанії. Правду кажучи, ми проведемо суботу в конярні, але не затримаємося довше в чарівному за’їзді, де подають мої улюблені тірамісу і крем-брюле. Зате буде морозиво з фісташками, та ще й з двома веселими дівчатами на додачу.
Одна з них подарувала мені свою картину. Я назвала її «Жінка в мандрах». На ній дама у вузькому плащі злегка нахилилася над валізою. Жінка хотіла 6 узяти свої пожитки і рушити далі, але поруч з її багажем лежить зламана шпилька червоної туфлі. Тому-то вона, мабуть, і гадає — чи зняти взуття і босоніж вирушити, чи ж якусь хвилю ще побути безпорадною жіночкою, гарною, одягнутою, але не готовою до дороги.
Дивно, але так я почуваюсь часто. Наче якась колода, що не може зробити наступний крок…
Крапля дощу на шибці— Дивись, Вікторку, як довго вони стоять, — бабуся показує очима на троянди. Так само вже зморшкуваті та бліді, саме до пари їй. Вони були відбиті в нерівному бою з головною медсестрою, котра, як і всі інші в лікарні, не встояла перед чарівністю літньої жінки.
— Удома на тебе вже чекають свіжі, — Віктор незграбно крутиться на стільці. — Коли повернешся, то це буде справжнє свято. Всі збираються до тебе в гості, — бурмоче хлопчина, збентежений присутністю бабусиної сусідки, яка вбирає кожне слово їхньої розмови.
— Розкажи мені ще раз про тренера, — просить бабуся, і Віктор укотре згадує короткий візит на стадіон.
Бабуся заплющує очі й слухає.
— Ти ще побачиш себе, Вікторку, — каже старенька, коли історія закінчується, — як отих наших сестер Варміцьких, тебе покажуть по телевізору! Але як я тебе впізнаю в цій страшній масці? — нарешті забідкалась вона.
Сусідка, підкахикуючи, важко встає з ліжка. Насилу вдягає халат. Віктор хотів би їй допомогти, але сором бере гору і хлопець дозволяє їй довго шукати підступний рукав. Коли вони лишаються вдвох, бабуся кладе руку на його щоку.
— Дай-но хоч так тебе обніму, — каже вона. — При пані Ружі трохи соромно поплескувати юнака.
Вона дивиться на нього з гордістю. Думає про те, як її онук останнім часом подорослішав. Вона й не знає коли. Але ж старенька не спускала з нього очей. Певно, він зробив це, коли її не було вдома. Вона ніжно посміхається до свого онука, і той відповідає їй усмішкою. Якусь хвилю хлопчина порпається в рюкзаку і знаходить шелесткий пакунок із карамельками.
— Ти слухалася? — питає він, перш ніж цукерки дістануться новій хазяйці.
— Аякже! — Бабуся сплітає зморшкуваті пальці. — Лікар сміється, що я забираю місце у хворих! Пані Ружа теж, але її навіть нема кому звідси забрати, — хвилюється бабуся. — Страшно, еге ж?
— Страшно. Найгірше, коли ти сам. Я про це дещо знаю, — докидає він з гіркою посмішкою.
— Сім’я у пані Ружі є, — зітхає бабуся. — Син привіз її сюди і залишив… Мабуть, уже так… назавжди.
— Як це назавжди? — дивується Віктор.
— Як зазвичай буває.
Шурхотіння капців, які човгають від порогу, тихо повідомляє про те, що вертається пані Ружа. Віктор надягає свою куртку.
— Завтра я по тебе приїду. Мені час уже вертатися, бабусю, — посміхається хлопець їй згори. — До побачення, — ввічливо прощається він з бабусиною сусідкою і перетинає залу широким кроком.
І коли надворі його наздоганяє перший повів теплого повітря, Віктор сповільнюється і подумки вертається до лікарняної розмови.
«От я бовдур, — думає він, застромляючи руки глибоко в кишені. — Я співчуваю бідолашній пані Ружі. Як це так, у неї є діти, а вона все одно самотня?! А що, коли б я поїхав із мамою? Якби зараз я мокнув під лондонською мжичкою або вилежувався в ліжку в неонові смужки… Бабуся теж була б сама і шурхотіла капцями по чужому паркеті…»
Шимон чекав із цілою вишикуваною армією. З порога Віктора вітало військо виструнчених, мов на плацу, пластмасових пляшок під проводом швабри.
— Ось твої союзники, — засміявся чоловік, побачивши стурбоване Вікторове обличчя. — Ти впораєшся, просто прочитай інструкцію.
За годину Віктор міг би рекламувати і продавати не брендові парфуми, а багатофункціональний «Pronto», ароматний лимонний «Сіf» і навіть рідини для миття посуду.
«Бути жінкою — раз чхнути», — подумав хлопчина, прибираючи чергову шафу в ритмі улюбленої балади Саймона і Ґарфанкела.