Samotni.com - Барбара Космовська

— Припиніть! Касько, дай їм спокій! Облиш Йоанну! — Ірміна благально торкнулася плеча Каськи, але натрапила на вулкан гніву.

— Ти забула, з ким маєш справу, морквино? Забери від мене лапи! А тобі, — палець Каськи націлився на бліду й тремтячу Каю, — від сьогодні спокою не бачити! Краще вертайся на ферму, чувирло, бо, відколи ти прилізла, у нас показник вроди знизився! — Каська зареготала низьким голосом і рушила до своєї парти.

Усі відсахнулися від неї.

Йоанна відірвалася від підвіконня, але відчула міцні обійми. Вчепившись у зап’ястя, рука Каї твердо її зупинила.

— Будь ласка, це ні до чого, — Кая благально глянула в очі подрузі. — Я вже звикла до цього, мені взагалі начхати, — заторохкотіла вона, палаючи очима.

— А мені не начхати! — Йоанну охопив гнів. — Чому ми повинні дозволяти їй так поводитися? Я з цим не згодна…

— Якщо ти за мене заступишся, буде ще гірше!

— Гірше вже бути не може, розумієш! — Йоанна дивилася на Каю зі здивуванням.

— Будь ласка, на місця! — голосно крикнув Талес, розмахуючи від дверей журналом, наче зброєю масового знищення.

— Бувало й гірше, повір мені, — прошепотіла Кая і почовгала до своєї парти. Останньої, під стіною.

Уроки добігали кінця.

«Ще лишилась виховна година — і кінець стресу на сьогодні», — похмуро подумала Йоанна, дивлячись за тим, як молода вчителька марно намагається приборкати клас. Її прозвали Слабачкою, і на початку свого вчителювання вона вляпалась по самі вуха, бо їй дістався їхній клас — із Каською, Матеушем і заляканою рештою. «Шкода, що вона нас боїться і що це по ній видно», — Йоанна любовно дивиться на Слабачку, бо вона симпатична.

Ще хвилю ця жіночка силкується укоськати школярів, щоб після цієї нерівної битви лягти трупом серед шелесту розмов і сміху. Тиша западає лише тоді, коли вчителька сяк-так дістається до головної теми.

— У роздягальні знову зникають гроші, — говорить вона і швидко докидає: — Я знаю, що ви не маєте жодного стосунку. Ну, хіба що хтось шастає і по ваших кишенях. Отож дирекція просить вас перед уроками все витягувати.

— В інших із кишень? — регоче Матеуш. — Як скажете, так і зробимо!

Слабачка ледь помітно червоніє.

— Справді, — зізнається вона. — Я не так висловилася. Забирайте з собою гроші й не провокуйте злодіїв.

Вона знову втрачає слухачів. Цього разу вже до дзвінка, бо наступний пункт програми, як швидко й ефективно навчатися, тут нікого особливо не цікавить.

— Чи є якісь питання? — звертається вона до класу, і цієї миті рятівний дзвінок звільняє всіх від необхідності відповідати.

Дорога через парк сьогодні значно важча, і, ймовірно, через те Йоанні складніше, ніж зазвичай, добирати відповідні слова.

— Ніхто не має права тебе ображати, — каже вона Каї, яка ретельно оминає брудні купи снігу.

— Я знаю, але який сенс? — Кая ступає у найбільшу калюжу. — Що мені з того? — повторює дівчина, стоячи в сніговому місиві. — Мокрі ноги та болото на взутті, — мовить вона, показуючи обліплені грязюкою чоботи. — А з ними — як з болотом. Краще обминати, — додає вона, недбало посміхаючись.

— Три роки обминатимеш? Ти вже не самотня!

— Два з половиною. У будь-якому разі, усі ми — одні як палець, — замислюється Кая. — Навіть Каська… Вона теж одна, більше, ніж хотіла б і ніж у цьому зізнається. Знаєш, іноді я думаю, що це страшна біда — так не любити інших. Чи то хтось Касьці наврочив, що вона не любить нікого, і себе також…

— Звісно! Ти ще з жалю поплач над нею! — Йоанна сердито супиться. — Найкраще разом зі Слабачкою, яка вибачається за те, що живе! Сорі, — докидає вона швидко, побачивши, що скривдила Каю. — Я обурена тим, що сама нічого з цим не зробила…

— Та ти вже не злись, — очі Каї знову весело зблискують. — А знаєш, що? Я піду з тобою в п’ятницю на ковзанку! Зробимо «контрольну роботу» з дружби. Я розтягнуся на кризі й голоситиму: «Йоанно, допоможи!»

— Я обіцяю позбирати з поверхні ковзанки всі твої розкидані руки-ноги! — Йоанна підносить два пальці на знак присяги.

— А ти займалася коли-небудь підніманням тягарів? Бо, знаєш, буде нелегко! — Кая порскає сміхом, помітивши перекривлене обличчя подруги. І більше не обминає калюжі. Просовує руку під рукав Йоанниної військової куртки, щоб легше було йти. Наперекір зимі й усім її негараздам.

— Зосю, твоя вечеря.

Йоанна ставить перед сестрою тарілку апетитних канапок і чашку малинового чаю.

— Ох, уже так пізно… — Зося з жахом дивиться на годинник. — А твоя вечеря?

— Охолола, — Йоанна блаженно поплескує по животу й сідає скраю крісла.

— Останнім часом я геть себе запускаю, — говорить Зося з повним ротом, і її слова звучать, наче якась іноземна мова. — Чевез цю ствашенну пвацю…

— …ти забула про свій день народження, — закінчує Йоанна й виймає з-за спини гарно запакований подарунок.

— Що це таке? — давиться Зося. — Невже сьогодні?

— І ще дещо. Від Каї. — Вона кладе на письмовий стіл наступний пакуночок. — Бажаю тобі, сестричко, старіти красиво та