Samotni.com - Барбара Космовська

Коли посутеніло, ательє «Профіль. Батько і син» сяяло, як лікарняна лабораторія.

Шимон відклав свої папери і з поважним виглядом обійшов усі приміщення.

— У мене хороші новини, — сказав він із посмішкою. — Ти матимеш цю роботу. А як бонус можеш іще випити… чашку розкішного тибетського чаю.

— Мабуть, устигну, — Віктор глянув на годинник. — Чай від Далай-лами робить чудеса перед приватними уроками з польської.

— Приватні уроки? То ти й на них маєш заробити?

— Та ні, — почервонів Віктор. — Зоська, наша вчителька польської, сама мені запропонувала. Трохи нерозумно, але я дуже відстаю…

— Я, мабуть, якщо й полюблю учительок, то на схилі віку, — зауважив Шимон. — Скажи тій добрій пані, що вона може в нас задарма сфотографуватися, — докинув він, ставлячи перед Віктором запашний чай. — А там хтозна, може, навіть портрет замовить?

— Вона була б окрасою Голубиної вулиці! — захоплено зізнався Віктор, а відтак засоромився через зайві емоції.

Мйодовська… Третій поверх, домофон, звичайно, досі не працює… Хлопчина потягнув за ручку. Вона не сіпнулася.

«Добре, що в людей є собаки», — подумав він, почувши радісний гавкіт на сходовому майданчику. За хвилину хлопець уже біг нагору, стурбований тим, що для вечірніх занять це, мабуть, пізнувато.

Короткий дзвінок і хвилина на те, щоб причепурити задовгий чуб.

— Ой, я помилився, — мовив винувато Віктор.

У дверях стояла та руда, з кучерями, що їх не приховала б жодна шапка на світі. Хіба що шапка-невидимка. Вона дивилася на нього з дедалі дужчим обуренням. Даремно. Він же прийшов не до неї.

— Я до пані Зофії Мйодовської, — пояснив хлопчина, наразившись на гострий погляд.

Руда мовчала, отож Віктор крутнувся на каблуках, готовий швидко рвонути вниз сходами.

— Вона тут, — почувся її голос. — Зосю, це до тебе.

Коли він іще раз опинився перед дверима, його вітає Зося. Вона або справді радіє, або ж талановито вдає.

— Заходь, не роззувайся. Вип’єш чаю? — І, не чекаючи відповіді, вона попросила ту руду дівчину зробити їм дві чашки чаю з лимоном.

Вони зараз же сіли до роботи. Зося вибрала кілька книжок і так про них розповідала, що заслуханий Віктор забув про записи. Тільки за хвилю хлопчина спробував зловити її думки швидким, трохи кривим почерком.

— Вікторе, познайомся з моєю найкращою сестрою, — пожвавилася Зося, зауваживши Йоанну.

Чашки з окропом поставлено на стіл, і Віктор знову зіщулився, відчуваючи на собі проникливий погляд. Він загадався над питанням, чи не захоче ця набурмосена панна, бува, подати йому руку. Про всяк випадок хлопець відклав ручку вбік.

— Дуже приємно, — почувся її прохолодний голос.

— Мені теж, — відповів він, трохи засмучений. — Може, я невчасно? — запитав хлопчина, коли Йоанна гучно зачинила двері.

— Вчасно, — Зося явно не взяла до уваги ці коники і вже розводилася про художню майстерність романтиків, які писали далеко від рідного краю.

«Деякі в еміграції створюють вірші, наповнені любов’ю, як трубочки кремом, інші забираються геть, щоб забути про любов, — похмуро думає Віктор, ретельно аналізуючи слова Зосі. — Шкода, що мати — невелика поетка. І що не талант загнав її до лондонських ганчірок…»

— А тепер домашнє завдання.

Віктор, хоча і дуже силкувався, проте вже не міг приховати втоми.

— Тема доповіді: «Журба — муза поета». Встигнеш до наступної п’ятниці? — Зося привітно глянула, як хлопчина ховає звичайний зошит за пазуху куртки.

— Звичайно! — посміхнувся він на прощання.

— А чай? Може, ти його доп’єш?

— Може, наступної п’ятниці? — відказує він запитанням і зникає в глибинах холодного сходового майданчика.

Коли Йоанна тихо сіла, спираючись на спинку крісла, Зося стояла біля вікна. Воно було трохи прочинене, тож вітер безкарно смикав фіранку, раз по раз перетворюючи її на якийсь білий прапор.

— Він тобі подобається, чи не так?

— Віктор? Подобається.

Хряснуло вікно, і фіранка знову завмерла в сумній позі.

— Як на мене… дивний тип. Мабуть, ми колись здибувались… І той светр… — Йоанна здригнулася, сповнившись якоїсь неприязні. — Певно, турецький. Здалеку тягне дешевим базаром!

— Агов, моя панно! — В очах Зосі з’явився осуд, і тепер вона стала схожа на справжню вчительку.

— Дай-но я вгадаю, що ти мені скажеш, — Йоанна насупилась. — «Не суди про людину поверхово», «одяг — це лише додаток»… Я могла б тебе цитувати! — раптом заявила вона собі на втіху.

— Навіщо цитувати, якщо ти думаєш інакше?

— Як інакше? — Йоанну образило розчарування сестри, але ще дужче підбило її сперечатись. — Я сказала тобі тільки про светр! Це відстій!

— Зрозуміло, — погодилася Зося. — Ти маєш право на власну думку, але ж, хай там як, ми не розпускатимемо на Вікторі цей нещасний светр, еге ж?

Йоанна знизала плечима. Упертість змушувала її губи затято стискатися, дарма що вона уважно слухала розповідь сестри і вже уявляла маленьке помешкання в старому будинку. Вона намагалася уявити собі цього досить симпатичного хлопця з ножем