Samotni.com - Барбара Космовська

Перш ніж Йоанна, незграбно соваючи, дісталася до подруги, її випередив один із хокеїстів. Він миттю опинився поруч із Каєю і поклав їй під голову похапцем скинуту рукавичку.

— Все буде добре. Це просто шок, — мовив він з глибини своєї захисної маски. — Злякалась, еге ж?

Кая ствердно кивнула, задивившись на свого рятівника.

— Давай ще ноги перевіримо. Ану, поворуши обома. Все гаразд?

— Так.

— Тепер ми знімемо з тебе ковзани, і ти зможеш встати. Допоможи мені, — звернувся хлопчина до Йоанни, досі наляканої тим, що сталося.

Вона спокійно присіла поруч, колупаючись у переплутаних шнурках.

— Мабуть, їй більше потрібна допомога, — Кая ніжно подивилася на подругу.

— Не думаю, — сказав таємничий лицар, схований за непроникним пластиковим обладунком. — Увага, встаємо.

— Я сама, — обурилася Кая, та, перш ніж зробити якийсь рух, вона, вже стоячи на ногах, перебирала мокрими шкарпетками.

— Пауере, ми чекаємо! — залунали голоси з хокейної частини ковзанки.

— Вернися, Пауере! Дівчата — не зайці, не повтікають! — замахав хтось ключкою.

— Ви краще сходіть по взуття. Тут трохи, теє, холодно, — кинув хлопець на прощання.

А коли він приєднався до товаришів, які ганяли за гумовою шайбою, уже важко було впізнати, котрий із цих озброєних ключками джентльменів схилявся хвилину тому над лежачою Каєю.

— До кінця життя не знатиму, хто ж мене врятував, — зітхала дівчинка, вертаючись додому.

«Так романтичніше. Як у старому фільмі, — міркувала Йоанна. — Якби я знала, що хлопець із ключкою може допомогти, а не торохнути по голові, я б і собі, певно, звалилася посеред ковзанки».

— Ти впевнена, що не знаєш його?

— Та звідки?

— Бо коли ми знімали ковзани, він так на тебе дивився… Я не знаю, але в мене склалося враження, що його очі або посміхаються, або взагалі сміються.

— Певно, сміялися, — похмуро притакнула Йоанна. — 3 нас… Ти знаєш хоч когось, хто зберіг би серйозність у цій катавасії на ковзанці?

— Знаю. Мимра! Вона ні за які гроші не урвала б свого монологу! Ми лежимо непритомні, а Мимра й далі розводиться про малого імператора, про те, як змінюється мапа світу…

— Бінґо! Ти виграла апельсиновий сік. Зі свіжих фруктів. Ідемо?

— Звичайно, ідемо! — Кая вже рушила, проте ще раз глянула на себе. З надією, що на прихованій у дедалі густіших сутінках стежці з’явиться тінь хокеїста-лицаря. Вона сказала б цій тіні бодай «дякую», бо раніше це якось не спало їй на думку.

Хвилю тому я стала старша на цілий рік. Я маю вбратися в мереживну сукенку, щоб піти з коханим хлопцем до улюбленого клубу. Станцювати в тьмяному світлі палке танго… У вчительок теж є мрії. І коли вони починають справджуватись і коханий запрошує мене на побачення, я раптом жахаюся, що не можу поєднати домівку, школу й почуття у щасливе ціле.

Іноді в мене складається враження, що Йоанна старша. Вона вся сповнена турботи, а наша остання розмова… що й казати. Коли вона пішла спати, я плакала, зворушена, і заснула, приколовши до піжами скляну брошку.

А завтра знову виховна година. Чому тільки одна? Була б я міністром, то відвела б на виховні заняття й довгі розмови цілий тиждень. З іншого боку, моє виховання дедалі частіше полягає у залагодженні службових справ. Я почуваюсь, як пані у віконечку, яка веде лакованим нігтем по аркушу і час від часу каже: «Наступний, будь ласка». А мій клас тим часом — це понад двадцять біографій і сотні особистих справ. І стільки ж тем для книг або окремих нарисів. І стільки ж причин схилитися над кожною біографією. Не проґавити якусь непомітну «болячку», яка може перетворитися на чиюсь приховану драму.

Говорити вони не люблять. Звісно. Прищаві, вперті. Ніхто їх не розуміє. Я теж не завжди, але мушу бути впертою краплею води, якщо вони вирішили вдавати з себе скелі.

Я навіть не знаю, скільки разів була на крок від незвичайного зізнання. Ет, хоч би раз набратися духу. Зізнатись їм, що часом мене від них верне! Коли ці знуджені міни, висмоктані з пальця проблеми, ремствування на занадто низьку оцінку допікають до живого… Я вже бачу щирий подив на їхніх обличчях, хоча цей вид щирості притаманний їхньому поколінню, а не тому часу, коли я сама ходила до школи. Крім того, важко визначити, де закінчується та їхня щирість і починається звичайний брак домашнього виховання. Вони були б здивовані, якби почули про щось таке! Я впевнена, що урок, присвячений домашньому вихованню, викликав би сміх і недовіру. Адже й тема така, що за її мотивами не зробиш, їхню улюблену комп’ютерну гру…

Мальвіни знову не було на польській. Час поговорити з її тіткою й