Samotni.com - Барбара Космовська

Пані Оля простягає йому склянку води.

— Випий, — наполягає жінка. — І заспокойся, будь ласка. Я телефонувала до школи, але там тебе вже не застала, — говорить вона повільно. Занадто повільно. — Я принесла пані Кароловій сливовий пиріг…

Нащо йому той її пиріг? Нехай уже нарешті витисне з себе найгірше. Адже має бути найгірше! Вікторові очі заходять сльозами, і вони вже там не тримаються.

— Коли я зайшла, твоя бабуся лежала бліда як стіна і не могла дихати. Я не знала, як їй допомогти і яку дати пігулку, і вона знепритомніла. Цей інгалятор… Якби ж то я вміла його підключати, — зітхає знервована жінка, — але я не змогла. Я викликала «швидку», години дві тому. І вони забрали твою бабусю. Сказали, так треба… З нею поїхав пан Шимон. Той фотограф із ательє навпроти. Він саме йшов вулицею, коли бабусю несли на ношах…

Віктор раптово схоплюється зі стільця.

— Вона жива, еге ж? — Хлопець щосили трусить перелякану сусідку. — Яка це лікарня? Куди її повезли? — запитує він, нервово застібаючи куртку.

— Я не знаю. Напевно, у найближчу. Мабуть, на Марії Склодовської-Кюрі? — замислюється пані Оля, але помешкання знову порожніє, і тільки вітер шарпає двері, граючи на них свою давню скрипучу пісню.

У лікарні аж кишіло людьми, яких привів туди грип. Вони стояли, сиділи і кахикали. Ходили коридорами повільно, поважно, наче прагнули надати своїй хворобі особливої ваги.

Дама у реєстратурі витріщила великі очі.

— А звідки мені знати, чи тут твоя бабуся? Це ти маєш знати, де її шукати!

— Але я ж кажу вам, що мене не було вдома! — гарячкувато торочив хлопчина. У фойє тільки й чутно було Віктора, і всі голови повернули в його бік. — Я вас дуже прошу, — прошепотів він. — Перевірте, будь ласка…

— Це ні до чого. — У віконце зазирнув гарний чоловік років сорока; медсестра миттю мило посміхнулася, і ця усмішка, наче помада, змінила її обличчя. — Іди, Вікторе, бабуся на тебе чекає…

— Чекає? — Він ще раз перепитав, і, побачивши підтвердження у спокійних очах Шимона, мовчки дав волю сльозам, обернувшись до нього спиною.

Шимон сів на білу лавку. Він знав, що людям у шпиталі, байдуже, хворі вони чи ні, найбільше потрібен час — фахівець із полегшення болю. Тому він вирішив подарувати його Вікторові. А потім вони підуть удвох до пані Каролової, яка вже опритомніла.

— Ну, то я піду, — сказав хлопець за хвилину. — До неї ж можна зазирнути? — уже спокійно спитав він. Утім, він намагався приховати червоні очі, пильно вдивляючись у поліровану підлогу.

— Чи можна? — посміхнувся Шимон. — Треба! Без тебе я тут ні до чого.

— Так уже й ні до чого? — Віктор насилу розтягнув вуста, щоб посміхнутися.

— Атож! Вона поставилася до мене, як до хлопчика на побігеньках, та ще й пригрозила, що якщо я тебе не знайду, то пошкодую, що на світ народився.

— Вона передивилася стільки детективів, — голос Віктора прозвучав майже жартівливо.

— Швидше фільмів про війну, — зауважив Шимон. — Вона схожа на якусь терористку, готову на все, — додав він пошепки, і обидва, усміхаючись, переступили поріг лікарняної палати.

— Дай-но вгадаю… Коли ти їв востаннє, це був сніданок?

— Я не пам’ятаю, — Віктор залюбки заглибився в багате меню. — Але спасибі, що ви запросили мене сюди. Я не капризуватиму і все чемно з’їм, — пообіцяв хлопчина, не відводячи очей від переліку страв.

Вони сиділи в улюбленому ресторанчику Віктора. В тому, що з великою вітриною. Тут завжди гамірно. Гості мають поважний вигляд. Ніхто не квапиться, і тихі розмови шелестять, наче струмок, який помалу плине поміж столиків. Скільки разів він завмирав потойбіч вітрини, щоб якусь хвилю побути серед цих незнайомих, гарно вбраних людей… Тому хлопчина, не замислюючись, скористався пропозицією Шимона, вибираючи місце. «Якщо вечеря, то тільки тут», — сказав він, зупиняючись перед кольоровим фасадом ресторанчика.

Тарілки вже давно позабирав запобігливий офіціант, мінеральна вода зменшувалась у пузатій склянці. Працьовиті двері випускали в холодний вечір останніх завсідників, і Віктор, вражений власною сміливістю, не стуляв рота. Розказував про кубло і загадкового Майopa, про Зосю і Войтека в занадто куцій куртці. Про пані Ганю, що так чудово свариться і завжди готова допомогти, і навіть про вбраного у червоний комбінезон малюка, що здобував свою першу крижану вершину. Якусь мить йому здавалося, що в цю безладну картину напруженого дня затесалася руда дівчина і завмерла за шибкою великого вікна. Наче крихітна білка, скупана в дощі й вечірніх вогниках. Коли він знову глянув у залиті неоном вікна, по них хіба що спливали донизу краплі розмоклого снігу.

— О Боже! Оце я товчу воду в ступі! — Він злякано подивився на годинник.

— Навпаки, — Шимон вистукав із люльки рештки тютюну. — Говориш цілком до речі. Я замовляю квиток на твій хокейний матч.

— Тепер я буду в запасі, але вже вирішено, — Віктор посміхнувся. — А з тією роботою в ательє… Це ще актуально?

— Навіть більше, ніж раніше. Пані Броня, що з твого будинку…

— Мишлакова?

— Так-так… занедужала і треба замінити її кимось енергійним. Приходь завтра, побалакаємо що і як.