Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

«Десь за півгодини? Що це означає? — подумала вона біжучи. — Це нічого не означає, коли необхідно діяти з точністю до десятої, сотої долі секунди».

Вона побігла до широкої алейки, що вела до вхідної брами Стартової вежі і зупинилася, ніби вкопана: брама була зачинена.

Саме тут Альчине обличчя прибрало такого виразу, який повинне було мати тоді, коли вона кричала: «Рятуйте!». Але тепер вона не кричала. Бо й навіщо?

Вперше в житті її огорнуло почуття цілковитої безпорадності перед усім, що люди створили для людей. Найпрекрасніший штучний супутник усіх часів, найкраще сконструйована механопланета, найзнаменитіший з усіх і «найвідважніший» «Розвідник», — раптом перетворився на пастку. На пастку для трьох безпорадних, відділених одне від одного, покинутих напризволяще людських мишенят.

— Стривай, — зауважила Алька собі вголос. — Ще буде час на розпач. Краще подумай: що все це означає?

Алька потерла чоло.

— Ти істеричка, люба моя, — замислено прошепотіла вона.

Адже «Розвідник» загалом функціонував нормально: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте, кришталево-прозоре, буяли сади, співали птахи. І якби те, про що тут ідеться, сталося звичайного дня і в звичних умовах, це можна було б вважати за надпрограмний «номер». Звісно, з технічної точки зору це був би скандал на всю Сонячну систему. А з людської точки зору?

Однак це не був звичайний день. Тож події на «Розвіднику» стали не скандалом, а лихом.

Чи, може, «Розвідник» злякався за свою долю і перестав коритися людям?

Минув той час, коли незчисленні жартуни і похмурі пророки твердили: «Настане день, коли вони (машини) збунтуються».

«А хіба це так уже й неможливо? — подумала Алька. — Коли радарна система «Альфи» виявилася дефектною, то, може, і в «Розвіднику» теж є якийсь дефект, якесь замикання, що штовхає його на бунт проти людей?»

— Це неможливо, — відповіла собі вголос Алька.

«А чи напевно? — подумала вона. — Чи напевно це неможливо?»

Цієї миті, ніби на замовлення, озвався «Розвідник».

— Увага, командири! Увага, командири! Треба негайно…

— Що треба? — люто верескнула Алька, бо після слова «негайно» настала пауза, потім «Розвідник» повторив: «Негайно… не… айно… гай… айно» і замовк.

Все одно Альчине обличчя раптом засяяло, ніби третє додаткове сонце «Розвідника». Бо тієї самої хвилини, коли «Розвідник» даремно силкувався закінчити свій рапорт командирам, йому вдалося зробити хоч одну корисну річ — відчинити браму Стартової вежі.

Звідти, просто до Альки, вибіг Іон.

— Нарешті! — вигукнув він. — Ти їх бачила?

— Ні.

— Я так і думав.

— А тепер що? Що будемо робити? Він схопив її за руку.

— Я ще не впевнений, — сказав він. — Ще… ні. Але треба негайно діяти. У нас замало часу. Бачиш?

Крізь відчинені стулки брами виднів екран. Праву половину його величезної поверхні займала тінь Чорної Ріки, яка зростала з кожною секундою.

— Що накажеш, командире? — запитала Алька.

— Маємо тільки дві можливості, — мовив він швидко. — Або спробувати повернутися до космольота, або ж, дістатися до Центрального Залу і там вияснити, в чому справа. Що ти радиш?

— Центральний Зал.

— Чому?

Алька і на мить не задумалася.

— Це ж зрозуміло, — пояснила вона з «надзвуковою» швидкістю. — Якщо ми навіть доберемося до космольота і вчасно стартуємо, то й тоді не матимемо певності, що «Розвідник» буде діяти за встановленою програмою, що він не загубить нас у просторі, не вийде з небезпечної зони тощо.

Іон кивнув.

— Треба дістатися до Центрального Залу, — продовжувала Алька, — бо тільки там…

— Тільки там, — перебив він її, — можна з'єднатися з Базою.

— І навіть самим усунути аварію.

— Побігли, — вирішив Іон.

Вони бігли крок у крок. Раптом Іон схопив її за плече.

— Дивись! — показав він на рухому стежку, ту саму, яку Алька недавно обминула.

— Що?

— Вона рухається не туди.

Алька мовчки кивнула.

— Тепер сюди, — він звернув убік від лабораторій.

Вони бігли прямою алейкою по еластичній, як бігова доріжка, поверхні.

— Як ти гадаєш? — запитала Алька. — Що все це означає?

— Все може бути, — відповів Іон.

Обмінюючись короткими, уривчастими фразами, вони бігли поряд, як пара бігунів на середині дистанції: швидко, але без поспіху, рівномірно, але напружено.

— Все може бути, — повторив Іон.

— Невже це… сам «Розвідник»?

— Ні.

— Звісно, — погодилася Алька. — Він намагається нас застерегти. Але…

— Що «але»? — запитав Іон.

— А може, це він тільки вдає?

— А ти як гадаєш? — відповів він запитанням.

— Ні.

Іон кивнув, але обличчя його було похмуре.

— Все може бути, — втретє повторив він.

— Ти про що?

Він не відповів. Тільки коли вибігли із заростей, що оточували комплекс лабораторій, і через широку поляну з квітами помчали до помітної здалеку великої бані Центрального Залу, Іон» озвався стишеним голосом:

— Спочатку я думав, що це… чужинці.

— Які чужинці?

— З космосу?

Алька аж стала. Іон ніби й не помітив цього. Вона насилу догнала його. Пробігли вже майже кілометр.

— Нісенітниця! — крикнула вона, задихаючись.

Іон знову не відповів. Біг далі спокійно, розмірено. Алька почала відставати.

— Іоне, трохи повільніше, — попросила вона.

Він зразу ж зупинився і навіть притримав дівчинку, коли та хотіла бігти далі.

— Відпочинь.

Вона навіть не могла відповісти — так засапалася. Лише кивнула.