Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич
— Бачиш, — буркнув він. — Далі будемо йти… крок за кроком.
Іон теж захекався, хоча на Сатурні охоче і добре бігав. Пройшли кілька метрів, і він заговорив цілком вільно.
— Все може бути. Але, — погодився він, — я теж думаю, що чужинці, їхня поява… І взагалі всі ці мавп'ячі фокуси… це нісенітниця. Якби хто прибув, то намагався б передовсім порозумітися з нами.
— Може, «вони» просто вивчають «Розвідника».
— Хто «вони»? Що означає «вивчають»?
— Я, коли була маленька, — відповіла вона, — завжди намагалася розібрати нову іграшку. І кожну псувала.
— Ага, — задумався Іон. — Отже, ти думаєш…
— Ні, — сказала Алька. — Я вважаю, що це нісенітниця.
Іон розсміявся.
— Відпочила?
— Так.
— Ну, то бігом!
Вони знову побігли.
— Найважливіше, — мовив Іон, — це ліквідувати аварію… Щоб впоратися… з цим.
— З чим? — запитала Алька.
— З тим «чимось»!
— Зрештою… нам не варто так поспішати, — зауважила вона.
Іон зразу не зрозумів, що Алька хотіла цим сказати. А тоді так ляснув її на радощах по плечі, що вона мало не впала.
— Правду кажеш! — крикнув він.
— Знаю, що правду. Але за це… — зітхнула вона, — не треба ламати мені ребра.
Іон навіть не звернув уваги на цей докір.
— Все-таки, — вголос роздумував він, — найважливіше — це наздогнати Ріку. Якщо не встигнемо визволити їх тепер, зробимо це трохи пізніше. Ну, попросимо у Бази нову програму. Адже…
Вона знову дивилася на нього і антипатично посміхалася.
— «Адже, адже»… — перекривила його. — Адже це було ясно з самого початку.
Раптом Іон став мов укопаний. Очі його заокруглилися, ніби він побачив щось страшне.
— Так, адже це було ясно з самого початку, — прошепотів він.
Алька перелякано дивилася, як Іон блідне. Що його так вразило?
— Що сталося, Іоне? — запитала вона.
Він похитав головою, мов оглушений несподіваним ударом.
— Це неможливо.
— Але що неможливо? Скажи, нарешті, що? — просила вона.
Іон обійняв її за плечі. Стиснув так, що їй стало боляче. Алька вирвалася.
— Говори! — вимагала вона.
Іон дивився на неї якимось відсутнім поглядом.
— А що, — прошепотів він, — що, коли це не «чужинці», а…
Довкола квітувала найкраща на «Розвіднику» лука. Вгорі свистіла якась пташка, а в траві співали цвіркуни, такі ж крикливі й невгамовні, як і на Землі теплого полудня.
— Я боюся, — сказав Іон. — Дуже боюся, що доведеться гукати на допомогу.
— Що ти сказав? — запитала Алька. — На допомогу?
Він пішов далі, не відповідаючи. До мети їм зосталося лише кілька кроків.
— Розумію, — зітхнула Алька. — Я вже кричала: «Рятуйте!». Не допомогло.
Що ж робили тим часом Алік із Робіком?
Вернімося до тієї миті, коли Алька й Іон стали в Центральному Залі на голубий квадрат швидкісного ліфта.
Алік закліпав очима — так швидко щезли Іон і Алька.
Тоді штовхнув Робіка ліктем і мовив:
— Ну, артилерія, струнко!
— Вільно! — засміявся Робік і скорчив смішну пику.
Алік з подивом глянув на Робікові веснянки і сказав:
— Ви, сатурнійські роботи, абсолютно поза конкуренцією. Ніколи б не здогадався, що ти не людина.
— А це добре? — запитав Робік.
— А чи я знаю? — відповів запитанням Алік.
Робік трохи сумно усміхнувся.
— Все залежить від обставин.
Саме цієї миті «Розвідник» повідомив, скільки часу зосталося до моменту операції, розробленої Супером.
— Шістдесят хвилин, — промовив він.
— Поїхали, — сказав Алік.
Транспортер повільно рушив, а тоді швидше й швидше став сповзати в тунель. Оксамитна губка стін миготіла світловими візерунками. Стрічка транспортера ледь колихалася під ногами. Алік усміхнувся Робікові.
— А ти завжди такий симпатичний? — запитав він.
— Ну, що ти! — заперечив Робік. — Адже ми, ро-боти-охоронці, ростемо разом з вами, тільки по-своєму. Але… — тут він завагався, — … гадаю, ліпше буде поговорити трохи про…
— Не зараз, — перебив його Алік.
І зразу ж серйозно пояснив:
— Сподіваюся, що цими запитаннями я не ображаю тебе. Але ти перший сатурнійський робот, якого я бачу в житті. Наші, земні, трохи кращі на вигляд. Отож, вибач, але…
— Прошу, — усміхнувся Робік. — Я не ображаюся. Хочеш знати, як я ріс? Просто. Коли Іон був маленький, я скидався на рухомий склад іграшок. Замість носа — співучий шершень, очі — рухливі світлячки, руки з тріскачок…
— Мабуть, ти був дуже гарний! — захоплено вигукнув Алік.
Робік скромно опустив голову.
— Не можу поскаржитися, — сказав він. — Був я і роботящий і кумедний. Іон страшенно любив мене.
— Ну, тепер він теж тебе любить, — мовив Алік.
— Я став прибирати людську подобу, коли Іон почав розрізняти людей. Відтоді ми й «ростемо» разом, тільки я…
Він не закінчив, бо цієї миті транспортер, різко загальмувавши, вніс їх до невеликого круглого залу.
— Артилерійські позиції, — повідомив «Розвідник».
— Дозвольте доповісти: ми прибули, — сміючись, вигукнув Алік.
Згадав цю смішну фразу з якогось відеофільму про так звані доісторичні «армії».
— Приймаю накази, — відповів «Розвідник», який не зрозумів останньої фрази Аліка.
Алік кивнув.
— Покажи мені штурвал і екран головного позитрономета.
— Це наказ?
— Наказ.
— Наказ прийнято, — підтвердив «Ропер». — Пройдіть на середину.
— Ясно, — відповів Алік.
В залі, що був прицільною кабіною протиметеорної батареї «Розвідника», знаходилися три екрани і три пульти
