Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Сорокухи! — підскочив Рук. Крутнувшись, він побачив патрульну трійцю: всі троє, обчіпляні крикливими прикрасами, прошкують платформою просто до них. Рук хутко позадкував у затінок.

Одна з охоронниць погрозливо ляснула бойовим ціпом. Три пари жовтих очей мовби протикали пітьму, свердлячи Рукові очі. Він затамував подих.

— Недовго вже тобі подихати, болотяна потолоч! — глузливо прорекла та, що вела перед. — Ну, де тепер твої друзі?

Вона закинула голову назад, і з її горлянки добувся пронизливий клекотливий сміх.

А тоді вся трійця як один крутнулася і зацокотіла кігтями по мостинах геть від капітанової клітки.

— Ху! — видихнув Рук. — А я думав…

— Цього разу тобі поталанило, — застеріг Громовий Вовкун. — А тепер тобі краще піти. Дякую за їжу та воду, — прошепотів він. — І за те, що вислухав.

— Ет, нема за що, — відказав Рук. — Хай вам щастить! — мовив він на прощання не зовсім до ладу.

З тяжким серцем повернувся Рук до спального полу; у вухах йому не переставали лунати власні прощальні слова, такі недоречні, майже знущальні. Справді, отаке ляпнути: «Хай вам щастить!» І як тільки язик повернувся? Маґда перевернулася на другий бік і замурмотіла щось уві сні, а Стоб на сусідньому полу гучно захропів. Рук поклав голову на м’який матрац і поринув у спасенний сон.

Спочатку Руків сон був глибокий, без жодних сновидінь. Товсті ковдри добре гріли, а солома виявилася напрочуд пухка. Одначе згодом подув холодний вітер. Він усе силкувався зірвати з сонного ковдри і гнав темні хмари, що насувалися на місяць і мчали далі. Здавалося, хтось почережно засвічував і гасив світло: засвітить — погасить, засвітить — погасить.

Обличчя Рукові то заливало сріблясте сяйво, то вкривала пітьма. Його повіки тремтіли.

Хлопець летів на небесному кораблі — великому судні з двома щоглами та великим мідяним гарпуном на прові.

Він стояв за штурвалом, вітер куйовдив чуба, сонце било у вічі.

— Набери більшу висоту, пане гардемарине! — почувся голос. Говорив капітан — фертуватий чолов’яга у вбранні, розцяцькованому самоцвітами, та з великими вусами, намащеними якоюсь мастю, і тут Рук із подивом збагнув, що той віддає накази саме йому.

— Слухаю, капітане! — відповів він і, бігаючи вправними пальцями по клавіатурі кістяних ручок важелів, підтяг повислі гирі й поставив вітрила зі звичною спритністю мастака в цьому ділі.

— Тридцять п’ять градусів праворуч! — гаркнув капітан.

Небесний корабель птахом полинув угору, а залога довкола Рука грянула: «Слава! Слава!» — всі гукали один до одного. Рук відчув, як у ньому здійнялася хвиля радості. Крики, вигуки небесних піратів все гучнішали й гучнішали, а тоді…

— Прокинься! — почув він, як до нього догукується чийсь голос.

Рук ворухнувся. Сон танув. «Ні, — подумав він невиразно, — я не хочу, щоб відвертали мою увагу!» Надто вже велике переживав він щастя: відчуття польоту, несподіване вміння орудувати важелями.

— Ну ж бо, прокидайтеся всі! — напосідав голос. Рукові очі враз розплющилися. Де й подівся небесний корабель, хоча крики залоги ніби чимраз дужчали. Він обернувся до Партіф’юла, що безцеремонно тряс Стоба, який ще й досі давав хропака, за плечі.

— Щ-що т-таке? — запитав сонним голосом.

— Наліт! — пошепки відповів ночоблуд. — Наліт небесних піратів.

Рук як стій зірвався на ноги.

— Та невже? — запитав він, вдивляючись у темряву. А таки й справді: якісь постаті з запаленими смолоскипами дряпалися по мотузках, приточених до гаків-«кішок», — ось ціла їхня юрба опинилася на помості біля кліток. — Але ж це просто фантастика! — видихнув Рук. — Вони прийшли рятувати Громового Вовкуна!

— Фантастика для твого друга Вовкуна, якщо йому пощастить утекти, — зауважив Партіф’юл. — І сумна дійсність для всіх нас, якщо сорокухи так розходяться, аж упадуть у шал. Тоді вони, мов одержимі: галасують, верещать, плюються і січуть усе, що тільки ворушиться. Руку! — гукнув він, коли хлопець поспішив геть. — Вернись!

— Я мушу допомогти! — крикнув Рук через плече.

— РУКУ! — закричала Маґда йому навздогін, але той уже зник у сутінках та шарварку біля висячих кліток.

Раптом Стоб сів стовпчиком і почав ошелешено водити довкола затуманеними очима.

— Що це? Що? — допитувався він.

— Нічого страшного, — відказала Маґда. — Просто ми опинилися в самісінькій гущі напасників: небесних піратів. Друге. Сорокухи от-от ошаліють. Ну, та ще Рук надумав краще все розгледіти.

Стоб скочив зі свого полу.

— А чого ж мене ніхто не розбудив? — скипів він. Маґда тільки нетерпляче закотила очі.

— Тепер цим уже не варто перейматися, — втрутився Партіф’юл. — Нам треба мастити п’яти салом. Усім нам! — І, задивившись у напрямку кліток та лопочучи вухами, додав: — Я… я чую Рука!

— Ходімо без нього! — запропонував Стоб. — Я ніяк не збагну, чого сюди взагалі обрано бібліотекарського учня. Нахабний, неохайний, неслухняний.

— Стобе, заспокойся! — гримнула Маґда. — Я скочу й заберу його.

І перш, ніж хтось устиг її зупинити, дівчина метнулася в темряву і зникла.

А сам Рук, не відаючи, яку незлагоду посіяв серед своїх супутників, шугав від тіні до тіні. Довкола ревіли небесні пірати, намагаючись добутися до клітки, в яку закуто Громового Вовкуна. Один, обхопивши ногами жолобчасту колону, видерся вгору і довгим ратищем затис ланцюга, щоб клітка перестала гойдатися. Другий сидів уже на самім вершечку в ролі чатового. А тим часом іще двоє небесних піратів: один — могутній велетень з густим, скуйовдженим чубом і пов’язкою на оці, другий, що сидів на коркошах у першого, — сухорлявий чоловічок з окулярами у сталевій оправі та зі шкельцями у вигляді півмісяця, — стали під самою