Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Во-ди… — повторив голос.

Рук квапливо відщібнув шкіряну баклажку від свого пояса і простяг її — але, хоч як п’явся вгору, не міг дістати до клітки.

— Ось, — тихо озвався він. — Ось вам трохи води.

— Води? — перепитав голос.

— Так, я тут, під вами, — сказав Рук.

Якусь мить не було ні голосу, ні руху. А тоді з дна клітки вихопилася кістлява рука і схопила баклажку.

— Пийте на здоров’я! — побажав Рук, коли рука з баклажкою зникла всередині клітки.

Відразу ж долинули звуки хлебтання та ковтання, після чого в’язень гучно гикнув. А тоді порожня баклажка вилетіла з клітки і впала Рукові під ноги. Хлопець нагнувся і підняв.

— Пробач, — озвався згори голос — ще кволий, проте вже не такий хрипкий. — Але я конав від спраги. — Рука опустилася вдруге. — А коли б ти подав ще й чогось попоїсти.

Рук помацав по кишенях і знайшов згорточок, що дала Маґда. Зовсім був запам’ятав про нього, то й не розгортав навіть. Ще теплого пакуночка вклав ув очікувально простягнену руку. За мить почулися звуки голодного цмакання та жування.

— М-м-м… м-м-м-ф-ф-ф… Смакота — от тільки б солі трішечки більше! — Він зиркнув на Рука і підморгнув. — Ти врятував мені життя, хлопче! — Відтак додав, кивнувши на скелета в сусідній клітці: — Не хотілося б скінчити, як мій сусіда!

Рук вчув у тому голосі гостру нотку. В’язень був, либонь, із тих, хто звик віддавати накази. Напруживши зір, парубійко став пильніше приглядатися, хто ж саме сидить у тінявій клітці. За брусами, окутана темними тінями й мерехтливим світлом світників, сиділа, скарлючившись, велика постать — така велика, аж мусила, аби там уміститися, зігнутися в три погибелі. Вбраний чолов’яга був у сурдут, вузькі штани та трикутку, мав чорний кучерявий чупер, острішкуваті брови та пишну чорну бороду з уплетеними в неї… — Рук аж ахнув, здогадавшись! — черепами щуроптахів. Балухаті очі яріли з-посеред того волосяного заросту, мов два яйця на споді снігунового гнізда.

Рук відчув, як охоплює його хвилювання.

— То ви… ви небесний пірат? — непевно запитав він.

Першою відповіддю був горловий сміх.

— Еге ж, хлопче! Був за царя Гороха… Капітаном небесних піратів, аж он ким. — В’язень помовчав. — Тільки це нічого не важить у наші дні — не важить, відколи вразила Світокрай кам’яна хвороба.

— Капітан небесних піратів! — побожно прошепотів Рук, відчуваючи, як від збудження по всій його хребтині, згори починаючи, ніби закололо голочками. Цікаво, на що це схоже: пливти-летіти на кораблі небесних піратів, коли сонце світить тобі в обличчя, а вітер бавиться твоїм чубом? Як часто він читав, засиджуючись далеко за північ на аналоях підземної бібліотеки, про Великі дослідницькі подорожі в найглухіші застуми Темнолісу та про страшні небезпеки, на які наражалися там дослідники; про низки Шляхетних польотів у глибини самого Відкритого неба. і, звісно ж, усе про жахливі, люті бої, що їх небесні пірати, сповнені рішучості відборонити відкритість неба для вільної торгівлі, вели проти лихих спілчан.

Кораблі з такими іменами як «Грозокрил», «Бурелов», «Повітроплав», «Позасвітній гарцівник», «Небесний Кит»… А вели їх легендарні капітани Крижаний Лис, Вітроногий Шакал, Захмарний Вовк — і, чи не найславетніший з-поміж них усіх, сам великий капітан Живчик.

Рук приглянувся пильніше до запакованого в клітку капітана. Невже це сам славетний Живчик? Невже отой юний капітан, народний улюбленець, про якого він, Рук, стільки читав, перетворився на оцього волохатого здоровила у клітці перед ним?

— То ви капітан… — почав він.

— …Вовкун, — відповів капітан небесних піратів тихим, притлумленим голосом. — Громовий Вовкун. Тільки ж ти нічичирк про це — нікому!

Громовий Вовкун… Рук насупився. Щось було знайоме в цьому імені.

Усмішечка заграла довкола капітанових очей.

— Бачу, моє ім’я тобі по знаку, — мовив він потішено, не зумівши приховати нотку гордощів у голосі, а далі перейшов на шепіт. — Ці блохасті клубки пір’я, що спіймали мене, не знали, яка велика рибина попала їм до лап. А коли б знали, то я б не говорив оце з тобою. — Капітан небесних піратів засміявся. — Коли б вони дізналися, що в цій смердючій клітці сидить Громовий Вовкун, то повезли б мене у Східне сідало на Чавчавову арену швидше, ніж небесна буря погнала б трищогловий корабель. — Він побавився одним із черепів у своїй густій бороді. — А так лишили мене тут здихати, мов звичайного добичника з Багнища.

— Чим я міг би вам допомогти? — запитав Рук.

— Дякую, хлопче, за добрий намір, — відповів пірат, — але, якщо тільки ти не поцупив ключа від клітки в сестриці-сорокухи, мені вже нема рятунку, мов тій рибині на піску. — Він погладив бороду. — Та є одна річ…

— Яка? — вихопився Рук.

— Ти міг би ще побути тут і хвильку зі мною погомоніти. Три дні й три ночі просидів я тут, і ти перший, хто не побоявся сорокух і наблизився до моєї клітки. — Він помовчав. — Можливо, твій голос — останній добрий голос, який мені випало почути на сім світі.

— Побуду залюбки, — погодився Рук. — Така для мене честь! — І, відступивши у найближчу тінь, присів навпочіпки. — Чи не розказали б ви мені, — попросив він, — що воно за штука, ота небесна плавба?

— Небесна плавба? — перепитав Громовий Вовкун і зітхнув з глибокою тугою. — Це найнеймовірніше переживання на світі, мій хлопче! — сказав він. — Ніщо не зрівняється з відчуттям, коли ти злітаєш попід хмари і стрілою линеш у небі, — тільки лопотять повні вітру вітрила, свистять підвішені до корпусу гирі, а летюча брила, чутлива до найменшої зміни температури, то здіймає корабель угору, то спускає вниз. Кут, швидкість і рівновага — оце тобі й уся плавба. — Оповідач знов помовчав. — Так було, поки летючі брили не