Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
— Зараз я видеру тобі серце! — заверещала вона. — І зжеру його!
Кров сльозила з рукава капітанового сурдута і скрапувала з пальців, які допіру ще тримали шаблю. Небесний пірат упав навколішки біля перевернутого воза.
То був кінець.
Громовий Вовкун лишився без зброї. А сорокуха, з палаючими незмигними очиськами, звела над ним свої гострі як бритви пазуриська.
— Дурню! — знов заверещала вона. — Ти й справді гадав, ніби ми не знаємо, хто ти такий? Справді? Ти, великий капітан, став принадою, почепленою на гачок, щоб заманити їх сюди. — Вона кивнула головою в напрямку бою за балюстраду, який кипів позад них. — Коли ти здохнеш, вони здадуться. Я раз і назавжди визволю Світокрай від тебе та твоєї небесно-піратської потолочі!
Громовий Вовкун німував. Він був зовсім безборонний. А сестриці-сорокусі, здавалося, було приємно з ним погратися.
— Я вже не буду простою сестрицею-сорокухою! — розпащекувалася вона. — Я повернуся до Східного сідала переможницею і вимагатиму гідної винагороди. — Вона помовчала. — Матінка Красний Кіготь Східного сідала! Мило звучить, чи не так? — хрипко зареготала потвора. — І лиш одна потороча заступає мені шлях до мети, — додала вона. її погляд став ще жорсткіший; очиськами вона свердлила Громового Вовкуна. — Це ти!
— Неправда! — закричав Рук, скочивши на перевернутого воза і піднявши тремкими руками високо над головою важкого кам’яного дзбана.
Зирнувши вгору: що воно там дзявулить на возі? — сорокуха на якусь частку секунди заціпеніла, сторопіло лупаючи очима. І цього стачило. Натужно хекнувши, Рук огрів важким дзбаном сорокуху по голові. Від удару об шолом дзбан розбився, розлетівшись черепками на всі боки, а сорокуха заточилася і відступила назад.
Громовий Вовкун кинувся до своєї шаблі. Одним зграбним рухом він випростався і блискавично замахнувшись шаблею — знизу вгору, — обезголовив потворище — стало єдиного удару. Шолом із плюмажем брязнув на підлогу, а голова, яку він досі захищав, покотилася підстрибом по мостинах із роззявленим дзьобом і вражено вибалушеними сліпаками.
Громовий Вовкун обернувся, і йому відвисла щелепа.
— Ти? — здуміло вигукнув він. — Знову!
А за мить до Рука звернувся ще й другий голос.
— Руку! Мерщій! — То гукала Маґда. — Ходім! — процідила вона крізь зуби. — Треба негайно звідси вимітатися.
— Ти вдруге рятуєш мені життя, — зазначив Громовий Вовкун. — Як ти сказав, тебе звати?
— Рук Човновод, якщо для вас це щось важить.
— А таки важить, хлопче! — сказав капітан небесних піратів. — Рук Човновод… Я ніколи не забуду, що ти зробив для мене цієї ночі. — Він кивнув головою на Маґду. — Але твоя супутниця має слушність: вам треба негайно звідси вимітатися.
— Капітане! — ревнув голос позад нього, і смаглявий пірат схопив його за руку. — Ми очистили балюстраду. Йди мерщій до нас, поки до них не прибула нова підмога.
Тут смаглявець потяг Громового Вовкуна в один бік, а Маґда Рука — в другий, але в останню мить капітан із хлопцем ще встигли зглянутися.
— Щасливої тобі дороги, Руку Човноводе! — гукнув капітан.
— До побачення, капітане! — відповів Рук.
Удвох із Маґдою вони поспішилися до спальної повітки, де побачили: Стоб і Партіф’юл сидять на возієвому сидінні бідки, запряженої дужим волорогом.
— Де ви її доп’яли? — здивувалася Маґда.
— Просто лежала покинута, — пояснив Стоб. — Перевернута.
— Ну ж бо, стрибайте! — нетерпляче гукнув Партіф’юл. Маґда з Руком скочили на задок. Стоб ляснув батогом, і волоріг щомога заквапився. Незабаром небесні пірати і сорокухи-охоронниці зосталися далеко позаду. Піші мандрівники, які човгали попереду, розбігалися, наражаючись одне на одного, щоб дати бідці з пасажирами дорогу, але сорокухи, поспішаючи до платформи, де ще начебто кипів бій, ані крихти не вважали на них.
Колеса все торохтіли й торохтіли по мостинах, і крики поволі вщухли, виття сирени завмерло далеко позаду. Але вони не зупинялися, все їдучи і їдучи крізь пітьму, долаючи милю за милею. Потім, коли наздогнали валку важких балагул, рух бідки сповільнився. Найтемніші години ночі минули. М’які пасма світла соталися вгору від обрію: ось-ось зійде сонце.
Рукові голова йшла обертом. За останню добу він пережив стільки пригод, ніби встиг спливти щонайменше рік. І все-таки всі вони убгалися в одну добу. Він обернувся до Маґди і всміхнувся.
— Як ти гадаєш, найгірше вже позаду? — запитав. Стоб озирнувся.
— Звідси видно, як багато ти знаєш, бібліотекарський учню, — неприязно пробурчав він. Тоді відвернувся і кивнув головою вперед: — Поглянь!
Аби краще бачити, Рук зіп’явся на ноги. Хоча небо здебільшого ще було окутане непроглядною темрявою, прямо поперед них мерехтіла дивацька золотава заграва, немовби жеврів якийсь величезний світник, заправлений тілдеровим лоєм.
— Що воно таке? — запитав Рук.
— А ти ще не здогадався? — запитанням на запитання відповів Стоб.
— Ми наближаємося до Присмеркового лісу, — стишеним і шанобливим голосом пояснив Партіф’юл. І додав: — Найпідступнішого і найнебезпечнішого місця у всьому Світокраї, юні друзі мої.
Розділ сьомий
Присмерковий ліс
Блуд легенько нап’яв віжки, і великий вайлуватий волоріг, пирхнувши, зупинився. Він потряс патлатою круторогою головою і терпляче ждав. Партіф’юл сплигнув з бідки.
Рук випростався, зненацька прокинувшись, і роззирнувся довкруж. Незнане моторошне мрево сповивало все довкола золотавим жеврінням. Рідкий гурт дрібногоблінів, що тягли ручні візки, прогуркотів мимо: похнюплені голови, хмурі обличчя.
— Чого ми стали? — поцікавився Рук.
— Хоч забий, не знаю, — озвався поруч нього Стоб, тамуючи позіх.
— Я мушу зараз вас покинути, — пояснив Партіф’юл. Маґда охнула. Блуд обернувся до неї, взяв її за руку і задивився у глиб її очей, дослухаючись до її думок.
— Ви
