Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Зараз я видеру тобі серце! — заверещала вона. — І зжеру його!

Кров сльозила з рукава капітанового сурдута і скрапувала з пальців, які допіру ще тримали шаблю. Небесний пірат упав навколішки біля перевернутого воза.

То був кінець.

Громовий Вовкун лишився без зброї. А сорокуха, з палаючими незмигними очиськами, звела над ним свої гострі як бритви пазуриська.

— Дурню! — знов заверещала вона. — Ти й справді гадав, ніби ми не знаємо, хто ти такий? Справді? Ти, великий капітан, став принадою, почепленою на гачок, щоб заманити їх сюди. — Вона кивнула головою в напрямку бою за балюстраду, який кипів позад них. — Коли ти здохнеш, вони здадуться. Я раз і назавжди визволю Світокрай від тебе та твоєї небесно-піратської потолочі!

Громовий Вовкун німував. Він був зовсім безборонний. А сестриці-сорокусі, здавалося, було приємно з ним погратися.

— Я вже не буду простою сестрицею-сорокухою! — розпащекувалася вона. — Я повернуся до Східного сідала переможницею і вимагатиму гідної винагороди. — Вона помовчала. — Матінка Красний Кіготь Східного сідала! Мило звучить, чи не так? — хрипко зареготала потвора. — І лиш одна потороча заступає мені шлях до мети, — додала вона. її погляд став ще жорсткіший; очиськами вона свердлила Громового Вовкуна. — Це ти!

— Неправда! — закричав Рук, скочивши на перевернутого воза і піднявши тремкими руками високо над головою важкого кам’яного дзбана.

Зирнувши вгору: що воно там дзявулить на возі? — сорокуха на якусь частку секунди заціпеніла, сторопіло лупаючи очима. І цього стачило. Натужно хекнувши, Рук огрів важким дзбаном сорокуху по голові. Від удару об шолом дзбан розбився, розлетівшись черепками на всі боки, а сорокуха заточилася і відступила назад.

Громовий Вовкун кинувся до своєї шаблі. Одним зграбним рухом він випростався і блискавично замахнувшись шаблею — знизу вгору, — обезголовив потворище — стало єдиного удару. Шолом із плюмажем брязнув на підлогу, а голова, яку він досі захищав, покотилася підстрибом по мостинах із роззявленим дзьобом і вражено вибалушеними сліпаками.

Громовий Вовкун обернувся, і йому відвисла щелепа.

— Ти? — здуміло вигукнув він. — Знову!

А за мить до Рука звернувся ще й другий голос.

— Руку! Мерщій! — То гукала Маґда. — Ходім! — процідила вона крізь зуби. — Треба негайно звідси вимітатися.

— Ти вдруге рятуєш мені життя, — зазначив Громовий Вовкун. — Як ти сказав, тебе звати?

— Рук Човновод, якщо для вас це щось важить.

— А таки важить, хлопче! — сказав капітан небесних піратів. — Рук Човновод… Я ніколи не забуду, що ти зробив для мене цієї ночі. — Він кивнув головою на Маґду. — Але твоя супутниця має слушність: вам треба негайно звідси вимітатися.

— Капітане! — ревнув голос позад нього, і смаглявий пірат схопив його за руку. — Ми очистили балюстраду. Йди мерщій до нас, поки до них не прибула нова підмога.

Тут смаглявець потяг Громового Вовкуна в один бік, а Маґда Рука — в другий, але в останню мить капітан із хлопцем ще встигли зглянутися.

— Щасливої тобі дороги, Руку Човноводе! — гукнув капітан.

— До побачення, капітане! — відповів Рук.

Удвох із Маґдою вони поспішилися до спальної повітки, де побачили: Стоб і Партіф’юл сидять на возієвому сидінні бідки, запряженої дужим волорогом.

— Де ви її доп’яли? — здивувалася Маґда.

— Просто лежала покинута, — пояснив Стоб. — Перевернута.

— Ну ж бо, стрибайте! — нетерпляче гукнув Партіф’юл. Маґда з Руком скочили на задок. Стоб ляснув батогом, і волоріг щомога заквапився. Незабаром небесні пірати і сорокухи-охоронниці зосталися далеко позаду. Піші мандрівники, які човгали попереду, розбігалися, наражаючись одне на одного, щоб дати бідці з пасажирами дорогу, але сорокухи, поспішаючи до платформи, де ще начебто кипів бій, ані крихти не вважали на них.

Колеса все торохтіли й торохтіли по мостинах, і крики поволі вщухли, виття сирени завмерло далеко позаду. Але вони не зупинялися, все їдучи і їдучи крізь пітьму, долаючи милю за милею. Потім, коли наздогнали валку важких балагул, рух бідки сповільнився. Найтемніші години ночі минули. М’які пасма світла соталися вгору від обрію: ось-ось зійде сонце.

Рукові голова йшла обертом. За останню добу він пережив стільки пригод, ніби встиг спливти щонайменше рік. І все-таки всі вони убгалися в одну добу. Він обернувся до Маґди і всміхнувся.

— Як ти гадаєш, найгірше вже позаду? — запитав. Стоб озирнувся.

— Звідси видно, як багато ти знаєш, бібліотекарський учню, — неприязно пробурчав він. Тоді відвернувся і кивнув головою вперед: — Поглянь!

Аби краще бачити, Рук зіп’явся на ноги. Хоча небо здебільшого ще було окутане непроглядною темрявою, прямо поперед них мерехтіла дивацька золотава заграва, немовби жеврів якийсь величезний світник, заправлений тілдеровим лоєм.

— Що воно таке? — запитав Рук.

— А ти ще не здогадався? — запитанням на запитання відповів Стоб.

— Ми наближаємося до Присмеркового лісу, — стишеним і шанобливим голосом пояснив Партіф’юл. І додав: — Найпідступнішого і найнебезпечнішого місця у всьому Світокраї, юні друзі мої.

Блуд легенько нап’яв віжки, і великий вайлуватий волоріг, пирхнувши, зупинився. Він потряс патлатою круторогою головою і терпляче ждав. Партіф’юл сплигнув з бідки.

Рук випростався, зненацька прокинувшись, і роззирнувся довкруж. Незнане моторошне мрево сповивало все довкола золотавим жеврінням. Рідкий гурт дрібногоблінів, що тягли ручні візки, прогуркотів мимо: похнюплені голови, хмурі обличчя.

— Чого ми стали? — поцікавився Рук.

— Хоч забий, не знаю, — озвався поруч нього Стоб, тамуючи позіх.

— Я мушу зараз вас покинути, — пояснив Партіф’юл. Маґда охнула. Блуд обернувся до неї, взяв її за руку і задивився у глиб її очей, дослухаючись до її думок.

— Ви