Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— А на нас — твоє, — тихо мовила Маґда.

Партіф’юл кивнув головою і похнюпився.

— Я вже й так опинився ближче до Присмеркового лісу, ніж мені хотілося б, — зронив він, задивившись уперед на стіну дерев, які купалися у своєму знадливому мерехтінні, що означало кінець Багнища і початок цього підступного лісу. — Навіть на такій відстані оте жевріння будить у моїй уяві щонайхимерніші видіння… та голоси… — Він похитав головою. — А для блуда це аж надто небезпечно!

— Що ж, тоді йди, — сказала Маґда. — Ми всі тобі красненько дякуємо.

— Атож, красненько дякуємо, Партіф’юле! — підхопив Рук. Маґда з Руком обернулися до Стоба.

— Дякую! — буркнув той. Партіф’юл кожному з них уклонився.

— Попереду на вас чигає грізна небезпека, — остеріг він. — Але вас не покинуть напризволяще. На Східному сідалі на вас чекає провідник. Він чи не найбільший, чи не найвідважніший з нас усіх. Ви будете в надійних руках, повірте мені!

Його темні очі наповнилися слізьми, і він одвернувся.

— Земля і Небо хай будуть з вами! — тихо розпрощався він. — У добрий час!

Коли під’їхали до наступної митної застави, Рук побачив, що дорога попереду зникає у Присмерковому лісі. Вона мерехтіла і хиталася, немов була під водою, щезаючи далі в імлавих випарах. Рук помітив, що там, де дорога губилася, мовби іншою ставала й сама її будова.

Відразу ж за митною заставою дорога звужувалася, балюстради наче наближалися одна до одної. Вони вигиналися, буцім кліткове пруття. А вгорі тяглися дві довгі линви, по одній обабіч дороги, які, пропущені крізь великі висячі цівки, зміїлися вдалину.

Ті самі дрібногобліни з’явилися вже по той бік застави; кожен тримав у руках мотузку, яку накинув на один з гаків, насаджених на линви. Потім обидва кінці мотузки всі прикріпили собі до пояса.

— Міцно в’яжіть вузли! — вереснула, дивлячись на їхню вовтузню, сорокуха-охоронниця. — І весь час рухайтесь, коли тямите, що для вас добре, а що зле.

Лише сорокухи, з усіх мешканців Світокраю, були нечутливі до дії підступного лісу. їх рятували подвійні повіки, не даючи спокусливим видивам Присмеркового лісу впливати на їхній глузд. Саме ця невразливість дозволила їм провести Велику дорогу Багнищем далі, ще й через Присмерковий ліс, але тепер це означало, що безпека всіх, хто проходив через той ліс, містилася в лабетах жорстоких і свавільних птахочудиськ.

— Наступний! — долинув деренчливий сорокушачий голос із митної хижі.

Рук, Стоб та Маґда злізли з бідки і ввійшли в митну хижу. Велика ряба сорокуха сиділа в ледь освітленому приміщенні за вигадливо різьбленим аналоєм.

— Вас троє? — проквоктала вона, звівши погляд на мандрівців. — Це буде дев’ять золотих монет за мотузки і ще три за бідку. Мерщій, мерщій! А то цілий день тут простовбичите.

Маґда заплатила, і сорокуха вручила їм по мотузці, діставши мотуззя з мішка, що звисав з аналоєвого бильця, а ще — по шматочку берести з якимось знаком, нашкрябаним брунатним чорнилом.

— Марш до бідки! — крикнула вона, коли Рук обережно взяв бересту з її кігтів. — Наступний!

По той бік хижки інша сорокуха-охоронниця зустріла їх і вихопила бересту з Рукових пальців. Обстежила документ некліпними жовтими очима, віддала назад і ляснула своїм кістяним ціпом. Десь узялася ще одна сорокуха і залізла у бідку на візникове місце. Лиховісно ляснувши віжками, погнала волорога вперед. Бідка, здійнявши хмару блискотливої куряви, погуркотіла геть дощаною дорогою — у Присмерковий ліс.

— Центральний ринок, Стійла! — проквоктала охоронниця. — Там на вас чекатиме ваш повіз, ваша бідка. — І схилила голову набік. — Ну, чого роти пороззявляли?

Маґда ступила крок уперед і підкинула свою мотузку, чіпляючи за гак. Стоб із Руком пішли за її прикладом. Рук побуряковів, поки вовтузився зі своєю мотузкою, прив’язуючи її якомога міцнішими вузлами до свого пояса.

— В’яжіть міцніші вузли! — звеліла охоронниця. — І весь час рухайтесь.

Набравши повні легені повітря, Рук слідом за товаришами пірнув у мре-во, що брижилося перед ним, мов вода. Мотузка враз нап’ялася і сіпнула його назад. Напруживши всі сили, він порвався уперед, а гак, скрегочучи по линві вгорі, не пускав його, мов олив’янодеревний якір. Кожен рух давався в поті чола. Кожен крок був подвигом.

Рук намагався не відставати від товаришів. Поперед них моцувалися зі своїми ручними візками дрібногобліни і смикали за мотузки, аж ті розгойдувалися. А позаду невеликий гурт нетряків саме обходив митну хижку.

— Весь час рухайтеся! — проверещала ззаду охоронниця. — Зупиниться хтось один — зупиняться всі. Будь-яка затримка — і вас одріжуть! Закарбуйте собі на лобі!

Рук з усією рішучістю плуганився далі. Незабаром його легені палали, наче в огні, і він, мов та риба на піску, часто-часто хапав ротом густе, вологе повітря. Голова паморочилася, а перед очима все пливло і вертілося-крутилося. «Більш не можу!» — подумав він у відчаї, і холодок страху заворушився в животі.

Позад нього хекали і стогнали нетряки. Попереду мерехтіла Стобова спина, то наближаючись, то сливе зникаючи вдалині І саме тоді, коли Рукові здалося, ніби ось зараз він зомліє од виснаження і його затопчуть, набігши ззаду, нетряки, паніка, втома несподівано де й поділися, розвіялись мов якими чарами. Він відчув: руки-ноги знов налилися силою. А мотузка перестала видаватися якорем — то вже радше була шворочка з повітряноюкулькою! Відчуття легкості, піднесення розлилося по всьому тілу.

Враження таке, думалося Рукові, наче тебе занурили в озеро теплої, золотої води і її потоки омивають тіло, від чого воно здається навдивовижу легесеньким, достоту, як поплавок. Золота вода начебто лилася йому в вуха, в очі, в ніс, топлячи, витісняючи геть кректання та стогони нетряків і перетворюючи повітря, напахчене немовби духом смажених мигдалевих горіхів, на мерехтливу рідину. Він хотів заговорити — золота вода наповнила йому рота