Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Рук, мов зачарований, дослухався до потоку цідженої крізь зуби лайки, поки окуляристий пірат колупався в замку кліткових дверцят своїм довгим тонким ножем. Аж ось замок клацнув.

— Нарешті! — вигукнув окуляристий, але його радість потонула в пронизливому завиванні, що розкололо повітря: сирена алярму! Водночас і чатовий викрикнув застережливе:

— Сорокухи!

Оте єдине слово подіяло на довколишніх відразу і безвідмовно. Усі, хто стояв на платформі й споглядав, як пораються небесні пірати, враз відвернулися від такої дивовижі й пороснули врозтіч; хто ховався, а хто гасав туди-сюди, відчайдушно намагаючись утекти, хоча й боючись потрапити під гарячу лапу напосідливих сорокух. Ті ж, хто силкувався все-таки поспати в несусвітньому шарварку на бігу, тепер хапали свої речі й тікали щодуху, рятуючи свої голови.

А купці та крамарі, охочі мандрувати і вночі, попали серед дороги в колотнечу. Піші шаснули в тінь і поховалися зі своїми товарами, а ті, що сиділи на мажах і бідках, закричали на своїх волорогів чи зубощирів-скрадайл, і батоги заляскали гучніше за виття сирени та панічний вереск. Вози й фургони наїжджали один на одного, стикалися і перекидалися, вантажі виверталися і розкочувалися, — і те все посеред ярого рику та стогонів жаху. А сорокухи, незважаючи на дорожнє сум’яття, маршували в ногу, стрясаючи повітря своїм бойовим покликом і неухильно наближаючись до платформи.

— П’ятдесят ступнів з чимось! — повідомив чатовий і додав: — Я злажу.

Рук стояв, мов прикипілий до свого місця. З роззявленим ротом і виряченими очима дивився він, як відчинилися дверцята клітки, як Громовий Вовкун сам протисся крізь вузький отвір і важко звалився вниз на мостини. Рук збагнув: капітан вільний! І хлоп’яче серце затрепетало. Старий небесний пірат на волі!

Ту ж мить громом пролунав крик відчаю — гучніший за виття сирени, за гамір юрби, ба навіть за репет сорокух.

— Спетч! — ревів чийсь голос.

То кричав велетень-пірат із пов’язкою на оці, схилившись над товаришем, який ще мить тому сидів у нього на плечах, а тепер лежав неживий. Стріла з арбалета розтрощила один з півмісяців його окулярів і проткнула очницю.

— Ой, Спетчу, друже мій коханий! — голосив велетень. — Спетчу!

— Заспокойся, Лоґу, — сказав йому хтось. То до нього надійшов сам капітан. Недавній бранець поклав руку товаришеві на плече. — Йому вже нічим не поможеш. Нам треба тікати, поки й усі ми не скуштували сорокушачої зброї.

— Я Спетча тут не залишу! — рішуче заявив Лоґ і завдав обм’якле тіло собі на плечі. — Він заслуговує на те, щоб бути похованим по-людському — а таки заслуговує!

— Воля твоя, — відрік Громовий Вовкун і, підвівши голову, окинув поглядом усіх небесних піратів, що чекали на його наказ. — А ви чого ждете, паршиві пацюки болотяні? Вшиваймося звідсіль!

Небесні пірати як один крутнулися на підборах, але тільки переконалися, що шлях до відступу їм відрізано. Сорокухи-охоронниці оточили платформу з усіх боків і тепер стискали кільце облоги. Вибору не лишалося: треба приймати бій!

— Забудьте, що вам велено! — ревнув Громовий Вовкун. — ДО БОЮ!

І враз вибух бойового гамору потряс повітря — то зітнулися між собою небесні пірати і сорокухи. Сорокухи молотили своїми бойовими ціпами, а ще — клювалися дзьобами, дряпалися пазурами, стріляли з арбалетів і вимахували страхітливими щербатими косами. Пірати ж відбивалися абордажними шаблюками та піками, ще й до того метали пращами грудки заков’язлої болотяної грязюки, які зі свистом розтинали повітря, мов скручені в клубки роз’юшені летючі хробаки.

Сутичка була коротка й люта.

Випущена з арбалета стріла просвистіла повз Рукове вухо. Він умить отямився — нестримне збудження змінилося холодним страхом, від якого закрутило у шлунку, — і мерщій кинувся на мостини за перевернутим возом, довкола якого валявся, розкотившись, його вантаж — важкі кам’яні дзбани.

Просто перед ним двоє небесних піратів: один високий та худий, другий — низенький та опасистий, — билися спиною до спини з двома сорокухами. Піратські мечі мерехтіли і дзвеніли. Пазури сорокух блискотіли, дзьоби скреготали. На мить Рукові здалося, ніби двоє небесних піратів знесилюються, коли це, мовби на якусь невимовлену команду, обидва одночасно зробили по блискавичному випаду, і напасниці впали, пронизані мечами. Висмикнули небесні пірати мечі з мертвих тіл потворищ і ну відбивати новий напад!

Скрізь довкола валялися мертві сорокухи, але загиблих відразу ж заступали інші ошалілі птахочудиська: чуючи виття сирени, вони стікалися сюди з обох кінців Великої дороги.

— Захопіть балюстради! — почув Рук, як зикнув Громовий Вовкун, і побачив, озирнувшись, що капітан небесних піратів відбивається одночасно від двох сорокух. — І втримайте їх! — проричав недавній в’язень, коли спершу одна потвора, а за нею і друга повалилися неживі на поміст. — Усі відходимо воднораз! — згукнув наостанок Громовий Вовкун. — Коли я скажу!

Ту ж мить Рук уздрів спалах жовтожарого пір’я — то з тіней за спиною Громового Вовкуна вискочила височенна, м’язиста сорокуха-охоронниця у блискотливому нагруднику та шоломі з плюмажем. Ось вона замахнулася зазубленою косою.

— Капітане! — скрикнув Рук, зірвавшись на рівні ноги.

І саме вчасно! Капітан небесних піратів притьмом шатнувся ліворуч. Коса з усього маху влучила в дошку і глибоко застрягла. Громовий Вовкун замахнувся своєю важкою шаблюкою, але в цю хвилину сорокуха, пронизливо вереснувши, відхаркнула і плюнула. Лискучий згусток слини майнув у повітрі й заліпив капітанові все обличчя. Гидливо с крикнувши, Громовий Вовкун поточився назад, де лежав перекинутий віз.

Рук вражено охнув. Він збагнув: перед ним не проста сорокуха-охоронниця! З таким яскравим плюмажем та з такою статурою, вона, либонь, належала до елітних Сестриць-Сорокух.

— Громовий Вовкун! — вереснула сестриця-сорокуха і підступила, скрегітливо шкрябаючи пазурами, до капітана. — Великий Громовий Вовкун! Ану лиш погляньмо, який ти великий!

А Громовий Вовкун був приголомшений