Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Рук невідривно дивився на скорботне капітанове обличчя.

— Відтоді почалися жахливі часи, так-так, — провадив Громовий Вовкун. — Звісно, ми знали, що діється вже скількись там часу з новосанктафракською летючою скелею. Втрата летючості. Поступове руйнування… Проте ми ніяк не пов’язували того прокляття новосанктафракської летючої скелі з надійністю неоціненних наших летючих брил. Але все дуже швидко змінилося. Спочатку ми почули кепські вісті про те, що здорові, важкі торгівельні кораблі розбиваються, просто падаючи з неба на землю. За ними посипалися долу широкі буксири. Швидко вийшли з ладу і спілчанські кораблі та патрульні човни. Спілка занепала, спустіли небеса над Нижнім містом. Жахливий був то час, хлопче. Волосся ставало дуба.

— Спочатку ми, небесні пірати, мали велику вигоду з такого становища. Щоночі вчиняли нальоти на Велику дорогу Багнищем, знаючи, що за нами ніхто не вженеться. А ще ж ми стали головним транспортним засобом для втікачів з Нижнього міста… — Тут він промовисто потер великим пальцем об вказівний. — …за певну плату. — Гучне зітхання. — Та скоро та напасть спіткала й нас.

Рук чекав на продовження розповіді. Громовий Вовкун почухав у себе під бородою.

— Ми мали себе за мудрагелів, — продовжував він свою розповідь. — Гадали, що тримаючись якнайдалі від Нового Санктафракса, вбережемося від хвороби. Але ми помилилися. Чи то заразу переносив вітер, чи вона чаїлася в самому камені — цього ми не дізнаємося ніколи. Хоч би що там було, третього дня підповні «Женихмара», один із найстаріших, найкращих двощогловиків, що будь-коли сходили з корабелень, — справжній красень! — просто бухнув із неба, чисто тобі списоносний щуроптах, і розбився у Темнолісі. Кам’яна хвороба нарешті спіткала й нас.

— Щось треба було почати, якщо ми не хотіли один по одному попадати на землю. Треба було зібратися на раду. Я розіслав зграю щуроптахів із повідомленням, що збори мають відбутися у Дикому лігві наступної повні. — Громовий Вовкун зітхнув. — І саме там, тулячись до споду найдальшого виступу Світокрайньої скелі, мов табунець гірських слимаків, ми порішили зігнати весь наш флот докупи.

— Армада мертвих! — вихопилось у Рука.

— То ти чув про це? — запитав Громовий Вовкун.

— Авжеж! Хто тільки про це не чув, — відповів Рук, — лишень не признавався, що саме чув, не признавався, що те місце стало притулком для всякого наброду, приваблюючи до себе всіх бунтарів, утікачів та найсумнозвісніших нових осадчих Багнища.

Громовий Вовкун закивав задумано головою.

— Що то була за нічка! — пробурмотів він. — Того останнього разу ми полетіли всім гуртом — полинули небом від туманної Крайземлі до голої пустки Багнища. І там як один поспускалися на землю. Довколишня зграя білих ворон забила крильми, закаркала на велетнів, що вдерлися до їхніх володінь. Приземлилися на грузьке, твань чвакотіла під ногами… — Оповідач глянув угору. — Це сталося майже тридцять п’ять років тому, а ми ще й досі тут сидимо.

Рук задивився на тванисті рівнини Багнища.

— Яка гола, яка безрадісна місцина! — зауважив він.

— Ми якось виживаємо, — запевнив Громовий Вовкун. — Флот кораблів небесних піратів став непоганим стрижнем для нової осади. А як нам чого бракує, то робимо вилазку й добуваємо! — Губи оповідача розтяглися в широкій усмішці від вуха до вуха, показуючи ясна, де чорніло більше дірок, ніж стриміло зубів. — Час від часу чинимо наскоки на Велику дорогу Багнищем. То тут, то там заведемо бійку з сорокухами… — Він захихотів. — Мало є таких, хто не чув імені капітана Громового Вов…

— Громовиця! — випалив Рук. — Вовкун Громовиця! Ось ім’я, яке я намагався пригадати.

— То був мій батько, — спокійно пояснив капітан небесних піратів. — Його холоднокровно стратили сорокухи — оті зарізяки, оті зарази осоружні! Клянуся Небом, я так би й поскручував їм усім їхні засушені шиї!

— Отже, його вбили сорокухи, — прошепотів Рук.

— Атож, хлопче, вбили — на тій своїй вражій Чав-чавовій арені. Однак то була шляхетна смерть, почесна загибель, бо він наклав головою, аби врятувати іншого.

— Справді?

Громовий Вовкун кивнув головою і втер сльозу в кутику свого ока.

— Може, ти й не чув про того іншого, але насправді оті опудала полювали на такого собі капітана Живчика.

— О ні, про нього я багато чув! — заперечив Рук. — Малий знайда, якого виростили лісові тролі Темнолісу і якому судилося стати капітаном небесних піратів, найславетнішим за всі часи… Хто ж би про нього не чув?

— Ну, ну, — зронив Громовий Вовкун і випнув груди, наскільки дозволяла тіснота клітки. — Може, й не найславетніший він. — І помовчав. — Так чи так, а Живчика сорокухи засудили на смерть за якимсь жахливим звинуваченням. Вони вже хотіли кинути його кровожерним чав-чавам на з’їжу, коли втрутився мій батько і віддав себе в жертву, щоб урятувати товариша.

— Мабуть, він був великий сміляк, — промовив Рук. Громовий Вовкун шморгнув носом і втер пальцем кутик другого ока.

— О, він був сміляк, — ствердив він. — Певно, що сміляк! — Капітан помовчав. — Так хотілося б, аби хоч щось зосталося від нього, щоб поховати… щось на згадку про нього… Та ба… ет, цур йому пек, тобі не треба розповідати, що таке чав-чави. Коли вони скінчили свій кривавий бенкет, від мого батька й кісточки не лишилося.

Рук співчутливо кивнув головою і шанобливо помовчав мить, перш ніж запитати про те, що йому хотілося знати найбільше.

— А цей капітан Живчик… — озвався він нарешті. — Що сталося з ним? Він із вами при Армаді мертвих? Чи…

— Чи що? — перепитав Громовий Вовкун.

— Чи правда — оті всі бувальщини про нього? — запитав Рук. — Що він нібито відмовився долучити свій корабель до гурту. Що начебто відлетів назад до Темнолісу. Що й досі живе десь там, немитий та онімілий, цілий день блукаючи по пущі, а вночі відсипаючись у коконах помагай-бід.

— Він і справді полетів до Темнолісу, — неохоче підтвердив Громовий Вовкун. — Що ж до решти, то хто його знає. Чував я, звісно, всякі бувальщини. Іноді його бачили. Іноді навіть