Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Стояли тут і рундуки з їжею. Сила-силенна їх було, і всі вони вгиналися від ласощів з усіх куточків Світокраю. Пропонувалося дрібногоблінівські м’ясні хлібини, лісотролівські тілдерові ковбаси та солодкі булочки, спечені за традиційним нетряківським рецептом. Продавалося пиріжки й тістечка, запіканки й пироги, молочні медяники й скибочки зацукрованого дубового соку. Одне слово, тут усяк міг знайти що-небудь на свій смак, і все довкола повнилося п’янливим розмаїттям пахощів — приємних, розкішних, густих, оліїстих, гострих, — що в нагрітому жаровнями повітрі зливалися в якусь неповторну мішму.
Однак Рукові перехотілося їсти. Апетит відбили згадки про померлого в’язня в клітці, з його покльованим тілом та видовбаними очима.
— Ти повинен підкріпитися — хоч би покуштував! — умовляла Маґда.
Рук тільки мовчки похитав головою.
— Тоді я щось куплю тобі на опісля, — запропонувала вона.
— Як хочеш, — стомлено відповів Рук. Він хотів спати — не їсти.
— Тут недалечко є повітки з гамаками та піл, де можна поспати, — несподівано почув він поруч себе тихий, але проникливий голос. — Якщо маєте бажання, я вас проведу.
Рук глянув униз і побачив поруч себе куцого сухорлявого блуда. Своєю блідою, майже прозорою шкірою та величезними, неначе в кажана, вухами тварючка нагадувала чи то сіроблуда, чи то ночоблуда…
— Я ночоблуд, — підтвердила маленька проявочка. — Сіроблуди назагал бувають більші, до того ж, — пояснила вона на мигах, показуючи на рота, — звідси у них звисає щось наче гумові вусики… — Тварюка спохмурніла. — Але ти маєш добре око, Руку. Даруй мені. Моє ім’я — Партіф’юл.
Рук кисло посміхнувся. Клята здатність блудів, чи нічних, чи сірих, чи ще там яких, читати чужі думки завжди його внутрішньо роззброювала. Ти чуєш себе оголеним, вразливим і проймаєшся законною недовірою до істоти, що викликає в тебе такий стан!
— Це наше прокляття, — скрушно зітхнув Партіф’юл. — У краю блудів читати думки інших істот — життєва необхідність: без цього ми б не вижили. Цей наш дар допомагає нам бачити в темряві. А тут він обертається для нас прокляттям, бо псує нам дружбу хоч би з ким і робить стількох із нас шпигами, ладними продавати свої послуги тому, хто дорожче заплатить.
«А ти? — здригнувшись, подумав Рук. — Скільки тобі заплатили, щоб ти нас вистежив?» Партіф’юл зітхнув удруге.
— Я за свої послуги не беру плати, — проголосив він. — І я ніякий не шпиг. Якщо ви мені не ймете віри, то, може, прихилить вас до мене? — Він розгорнув свого плаща на грудях: там, звисаючи на тоненькому срібному ланцюжку і ховаючись у бганках сорочки, червонів зуб дуба-кривавника. — Мені загадано оберігати ваш сон, поки ви ночуватимете тут вашу першу ніч. Вам треба добре відпочити на підході до того, що чекає на вас попереду. — І додав, відповідаючи на Рукове невисловлене запитання: — Присмерковий ліс.
Рук усміхнувся. Вперше за цілий день він відчув: напруга спала. Тим часом від рундуків повернулися Стоб із Маґдою, несучи в руках невеличкі охайні згорточки з їжею. Один Маґда вручила Рукові, й той поклав його до кишені.
— А це хто? — запитав Стоб холодним, владним тоном.
— Партіф’юл до ваших послуг, — почулася відповідь, і блуд удруге показав свого зуба з дуба-кривавника.
— Він покаже, де нам можна буде переночувати, і початує, поки ми спатимемо, — пояснив Рук.
— Та невже? — хмикнув Стоб. — І переріже нам горлянки, поки ми даватимемо хропака, га?
— Стобе! — У Маґдинім голосі звучали гнів та сором за товариша. — У нього ж зуб дуба-кривавника! — Вона обернулася до блуда. — Чолом, Партіф’юле! — привіталася, тиснучи вологу і кістляву руку тварючки. — І перепрошую за грубощі нашого товариша.
— Краще у сварці, але в безпеці, — буркнув Стоб.
— Авжеж, — погодився Партіф’юл. — І, звісно, Стобе, тобі вільно початувати ніч зі мною. Мені буде веселіше у твоєму товаристві.
Словесної відповіді Стоб не дав, але з потішеної усмішки, що заграла на блудовім обличчі, Рук здогадався, що його старший товариш таки «віддумав» щось на відповідь.
— Ну, то ходімо, — запросив Партіф’юл. — Держімося всі купи. Це зовсім недалечко.
Крізь юрби, що обліпили рундуки, четверо мандрівців пробралися до зовнішнього краю платформи. Там Партіф’юл показав їм довгу повітку, де з бантин звисали гамаки, а праворуч, під зоряним небом, тяглися ряди полів, і зовсім не голих, а застелених товстими солом’яниками.
— Повітка з гамаками чи спальні поли? — спитала Маґда Рука.
— О, тільки спальні поли! — заявив Рук і задивився у поцятковану зорями чорнильну пітьму вгорі. — Я так давно мріяв виспатися під зоряним шатром.
— Ну, то й маєш таку нагоду, — урвав його Партіф’юл. — Як по правді, то вам би вже давно слід умоститися й спати. Уже майже північ, а попереду у вас довгий день.
Нікого з трьох юних Бібліотекарських Лицарів не треба було умовляти. Вони пережили довгий, виснажливий день. Партіф’юл ще не заступив на варту в ногах свого полу, а Стоб, Рук та Маґда вже укукоблювалися, як кому зручніше.
Рук уже був засинав, коли це крізь усі покашлювання та хропіння до нього долинув якийсь голос.
— Во-ди! — хавчав він. — Во-о-о-о-о-ди!
Поволі Рук підвівся і почав скрадатися поміж рядами полів, аж поки дійшов до самого краю помосту. А там, просто перед собою, побачив дві клітки, підвішені зовсім близько одна від одної. Кров похолола йому в жилах. У першій клітці білів скелет — кістлява рука благально простягнена поміж брусами, череп криво посміхається застиглою навіки посмішкою, впавши лобом на брус. А друга клітка видавалася порожньою.
— Во-ди…
Знов цей голос, тільки тепер уже
