Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
— Як ти смієш! — мов списом прошив повітря лютий вереск.
Рук заплющив очі й зіщулився, чекаючи неминучого, як йому здавалося, удару по голові.
— Змилуйтесь! Пощадіть! — жалібно заблагав голос якогось гобліна. — Я не хотів! Благаю… Я…
Але бойовий ціп таки розтяв вечірнє повітря і вдарив; почувся хряскіт потрощеного черепа. Рук розплющив одне око. Просто перед ним, під ногами в сорокухи, лежав, у немилосердному сяйві маяка, знесеного над головою, маленький гоблін, і калюжка крові розповзалася кругом по мостинах.
— Гоблінівська потолоч! — проклекотала сорокуха, а позад неї решта дві охоронниці потішено заклацали дзьобами.
Вбивця перекинула бойового ціпа через плече, і трійця дозору почапала далі. Треба було обійти трупа, і Маґда відтягла Рука вбік. А Рук відчував, що от-от зомліє. Йому вже траплялося бути свідком ґвалту і зазнавати його на собі: злість розгніваного викладача, брутальність бійок, що спалахували час від часу між підмайстрами та бібліотекарськими учнями…
Але тут — тут було щось зовсім інше. Тут було холодне насильство, черстве, бездушне, і саме тому воно так приголомшувало.
— Пронесло, — долинув ззаду тихий Стобів голос. — А тепер — уперед! Ворушіться, а то ми ніколи не дійдемо до наступної застави. — І додав: — Там є майданчик для перепочинку.
Рук ще раз глянув на простерте долі тіло і здригнувся, впізнавши заплечник на спині нещасного гобліна. Загиблий був гостривником ножів — як і він! Але чиїсь руки вже вхопили тіло і поволокли в тінь. За мить Рук почув, як далеко внизу щось глухо плюхнуло в болотяне багно. Тільки й лишилося від гобліна, що невелика пляма крові на дошках — єдиний слід страхітливої події. І Рук пригадав, що на пройденому відтинку Великої дороги він бачив чимало таких плям.
Рук обернувся до Маґди.
— Жахливе місце, — ледь вимовив він.
— Тримайся, Руку, — лагідно озвалася дівчина. — На ніч можна зупинитися на майданчику для перепочинку. А там, я певна, хтось нас зустріне.
Рук став.
— А не могли б ми отут і зупинитися? Наближається ніч, дорога начебто робиться дедалі слизькіша… А я так зголоднів!
— Ми повинні добутися застави, — твердо сказав Стоб. — Тільки тоді зупинимося на підвечірок. Руку! — підстьобнув він. — Ану не відставай!
Але Рук мов закляк — не міг більше ступити й кроку. Очі широко розплющені, рот роззявлений, обличчя — біле мов крейда. Він постеріг щось попереду, високо вгорі: з гігантського стовпа-маяка звисала якась штуковина.
— Що скоїлося? — поспитала Маґда. — Руку, в чім річ?
Рук показав пальцем. Маґда підвела голову, охнула і затулила рукою рота.
— Земля і Небо! — простогнав Стоб, приглянувшись до того, що побачив Рук. — Яка… ги-до-та! — промурмотів він.
Рук увесь трусився.
— Нащо, нащо вони це роблять? Який тут глузд?
Висяча клітка — ось що він допіру завважив! Така собі куля з переплетених гнутих брусів, підвішена до «стріли» на вершечку височенного жолобчастого «маяка» з залізного дерева. У тій клітці виднілося чиєсь мертве тіло: руки-ноги покорчені, голова ховається в затінку. Довкола клітки лопотіли крильми білі круки; їх зліталося дедалі більше; вони сідали на бруси і люто клювали те, до чого діставали крізь отвори.
Раптом труп повалився головою вперед. Найдебеліший крук гучно крякнув, відігнав своїх товаришів і тук-тук! заходився дзьобати голову…
Рук хутко заплющив очі, але запізно, бо встиг побачити, як птах вийняв нещасному очі. Одне. Друге. Нагла рвучкість пташиних рухів… Смужка чогось масткого залисніла в жовтому світлі маяка. Рук ураз зігнувся вдвоє, немовби його стусонули в живіт, але блювати не було чим. Хитаючись, якось поплентався по заляпаних кров’ю мостинах.
— Ну ж бо, заспокойся, — лагідно примовляла Маґда. — Опануй себе! — А тоді, підтримуючи хлопця однією рукою, другою подала йому свою баклажку з водою. — Ковтни води! Отак… А тепер глибоко дихай. Вдихнув — видихнув, вдихнув — видихнув…
Помалу Рук оклигав: ноги перестали труситися, серце вгамувалося, судомні блювотні корчі відпустили. «Ти мав слушність, Руку, — розчув він тремтливий Маґдин голос. — Це й справді жахливе місце.» Вони знову пристали до вервечки мандрівців, яка спроквола тяглася Великою дорогою, і мовчки йшли далі.
Тепер, коли до застави лишилася якась сотня кроків, а вітер повернув із заходу, їдкий дим від маяка над заставою (за паливо правив тілдеровий смалець) повалив над дорогою просто їм в обличчя. Рукові очі засльозилися, серце загупало в грудях. Ану ж ніхто не з’явиться і не допоможе їм подолати цей шмат дороги? Доведеться їм самим мати справу з сорокухами митної служби, а вони ж допіру пересвідчилися, на що ті здатні…
— Я, ваша милосте, гостривник ножів, — практикувався він собі під ніс. — Гостривник ножів із Гоблінівських галявин — перепрошую, з Гоблінівської співдружності. Так, саме з Гоблінівської співдружності. Я — гостривник ножів із Гоблінівської співдружності.
Та, як дійшло до діла, велична сорокуха за столом просто взяла у них гроші, поставила печатку на їхніх паперах і махнула: проходьте! — навіть не підвівши своєї гребенястої голови. Рук невідривно дивився на свої ноги, що так нили після стількох годин дороги. Показ паперів, як він зрозумів, був чистою формальністю, і набував ваги тільки в разі їхньої несправності, адже якщо сорокушача сторожа виявляла під час своїх перевірок навмання котрогось торгівця чи купця без найсвіжіших печаток, кара бувала незагайна і сувора.
Такі думки Рук намагався гнати від себе геть. Слідом за двома товаришами він подибав до широкого помосту зі світлякових дощок, захаращеного численними рундучками та наметами. Добро те належало міським гномам, брехтролям, живолупам, лісовим тролям та дрібногоблінам, і всі вони змагалися між собою, щоб переманити від сусідів до себе якнайбільше клієнтів.
Тут продавано всілякі чарівні витребеньки на щастя: талісмани, обереги та самоцвіти кожному на його день народження. Тут пропоновано самостріли й довгі луки, кинджали й
