Вітер у верболозі - Кеннет Грем

Він зачекав, поки Кротові ридання трохи вщухли; той поволі заспокоївся і вже тільки схлипував та тяжко зітхав. Тоді Щур підвівся зі свого пенька й безтурботно

сказав:

— Ну тепер нам, хлопче, пора вирушати!

Він вийшов на дорогу і попрямував назад, туди, звідки вони щойно прийшли.

— Куди ти... гик!.. Куди ти зібрався... гик!.. Щурику? — стривожено підняв Кріт зарюмсану мордочку.

— До твоєї оселі, друже! — весело відказав Щур. — Ходімо, бо нам, певно, доведеться трохи пошукати. А без твого носика не обійтися.

— Ой, не треба, Щурику, не треба! — скрикнув Кріт і, зірвавшись на ноги, підбіг до нього. — То недобре, кажу тобі! Вже пізно, вже зовсім темно, а туди неблизький світ, та й завірюха он знову починається! І... і взагалі я зовсім не хотів, щоб ти побачив, що на мене отаке найшло... Це якась мана, якась нісенітниця!.. Згадай про Високий Берег, про нашу вечерю!

— До біса Високий Берег разом із вечерею! — спересердя вигукнув Щур. — Хай усю ніч, а я шукатиму те місце! Тож тримайся, хлопче, і давай лапу. Скоро ми будемо там.

Сопучи, засмучений Кріт неохоче скорився своєму наполегливому товаришеві й вийшов за ним на дорогу. А той жвавою балаканиною та смішними історіями намагався розвеселити друга і полегшити далеку путь. Коли нарешті Щурові здалося, що вони підійшли до того місця, Де Кріт був «укляк», він сказав:

— А тепер годі балачок. До діла! Ану, де там твій ніс?

Вони мовчки пройшли ще трохи, і раптом Щур своєю лапкою, якою підтримував Крота, відчув, як усе Кротове тіло наче пронизало струмом. Щур одразу відпустив друга, той ступив крок назад і застиг у напруженому чеканні.

Так, він уловив сигнал! Якусь хвилину Кріт стояв непорушно, тільки його задертий ніс ледь тремтів, принюхуючись.

І раптом сіпнувся... Ні, схибив, згубив слід!.. Знову принюхування; а потім повільний, мірний, впевнений рух уперед.

Схвильований Щур Ішов слідом за ним, а Кріт, мов сновида, перетнув сухий рівчак, продерся крізь чагарі, а далі нюх повів його через відкрите поле без доріг і стежок, голе під тьмяним світлом зірок.

Зненацька, не промовивши жодного слова, Кріт пірнув під землю; Щур був насторожі й шаснув за ним у нору, до якої привів Крота його незрадливий нюх.

Там було тісно й душно, страшенно пахло землею, і Щурові здалося, що минуло багато часу, поки нарешті прохід скінчився й він зміг випростатись і обтруситися. Кріт запалив сірника, і при тому світлі Щур побачив, що вони стоять на досить широкому майданчику, чисто підметеному й посиланому піском; прямо перед ними були маленькі парадні двері, на яких готичними літерами написано «Кротів куток»; збоку видніла ручка дзвоника.

Кріт зняв з цвяшка ліхтар, засвітив його, і Щур, розглядівшись, побачив, що це ніби подвір’я. З одного боку дверей стояла садова лавка, а з другого — трамбівка. Бо Кріт, який тримав оселю в чистоті, терпіти не міг, коли інші звірята, бігаючи нагорі по його земляних купках, засипали йому підземні ходи. На стіні висіли дротяні кошики з папороттю, видніли гіпсові статуї — Гарібальді, пророк Магомет, королева Вікторія та інші уславлені особи сучасної Італії. В одному кінці подвір’я було влаштовано кегельбан, біля нього стояли ослони й дерев’яні столи, вкриті круглими плямами — певно, то були сліди від пивних кухлів. Посеред двору — маленький круглий басейн із золотими рибками, оточений бордюром з черепашника. В центрі басейну здіймалася якась химерна споруда, облицьована великими черепашками й увінчана сріблястою кулею, що відбивала все в кумедному, спотвореному вигляді. То неабияк веселило!

Побачивши дорогі своєму серцю речі, Кріт аж засвітився. Він мерщій провів Щура у двері, запалив у сінях лампу й окинув поглядом жаданий дім. На всьому лежав товстий шар пилу, і Кріт побачив, яка ж безрадісна та сумна стала ця оселя, надовго забута хазяїном, яка вона тісна та нікчемна, яка занедбана і занехаяна. Затуливши очі, Кріт упав на стілець.

— Ой Щурику! — забідкався він — Ну, навіщо я це зробив? Навіщо привів тебе до цієї вбогої, незатишної хатини, та ще вночі... Ти ж міг уже бути на Високому Березі й грітися біля яскравого вогню, тебе оточували б знайомі, рідні, улюблені речі!

Щур не звернув уваги на таке ремствування. Він одчиняв двері, оглядав кімнати й комірчини, запалював лампи та свічки, розставляв їх тут і там.

— Чудова хатина! — радісно гукав він. — Як тут усе ощадливо та зручно влаштовано! Як по-хазяйському! Усе є, і все на своєму місці! Ми чудово проведемо тут вечір. Насамперед треба розпалити вогнище; це зроблю я, я вмію. А то — твоя вітальня? Розкішно! Це ти сам придумав такі маленькі ліжка у стіні? Незрівнянно! Гаразд, так я збігаю по дрова та вугілля, а ти, Кроте, візьми ганчірку — вона в тебе у скриньці під столом на кухні — й наведи тут маленький марафет, бо пилюки он скільки. Ану, друже, хутко!

Підбадьорений товаришем, Кріт наче ожив, він почав завзято підмітати, протирати й чистити; а Щур тим часом носив оберемками дрова, і незабаром у каміні весело гуготіло полум’я. Він покликав Крота погрітися, але на того знову щось найшло. В безмежному розпачі він опустився на лаву і вткнувся носом у брудну ганчірку.

— Щуре, — квилив він. — А як же ти повечеряєш, моє бідолашне, голодне, холодне, стомлене звірятко? У мене ж немає чим навіть пригостити тебе!

— Ой, хлопче, як же ти легко піддаєшся, — дорікнув другові Щур. — Я щойно бачив на кухонному столі консервний ніж; а це значить, що десь недалечко є й сардини. Ану, вставай! Гайда разом на пошуки.

І вони почали шукати — зазирнули в буфети й комори, висунули всі шухляди. І таки дещо знайшли: бляшанку сардин, майже повну коробку галет та шмат копченої ковбаси у срібній фользі.

— У нас буде справжній бенкет! — мовив Щур, накриваючи на стіл. — Я певен, що чимало звірят дали б собі вуха відрізати, аби тільки повечеряти з нами.

— Нема хліба! — зітхав засмучений Кріт. — Ані масла, ні...