Вітер у верболозі - Кеннет Грем

— Стривай, та це ж, здається, «Старий Бертон», — схвально визначив він. — Молодець, Кроте! Це якраз те, що треба! Зараз у нас буде гарячий ель2. Готуй-но посуд, а я відкоркую пляшку.

Приготування напою не забрало багато часу, і невдовзі мишенята вже сьорбали, і кашляли, й чмихали (бо від гарячого елю з прянощами щипає в носі та горлі), витирали очі й сміялися, зовсім забувши, що на світі бувають холоди.

— А ці хлоп’ята і п’єси ставлять, — сказав Кріт Щурові. — Отак збираються гуртом, репетирують, а тоді грають для всіх. І дуже гарно виходить, далебі! Торік вони показали чудову виставу — як одне мишеня захопив на морі жорстокий берберійський пірат і посадив на галеру; але воно втекло з полону, повернулося додому і тут довідалося, що його наречена пішла в монастир. Ось ти, здається, теж тоді грав, еге ж? Вийди-но сюди і почитай нам трохи з тієї п’єси.

Мишеня, до якого звернувся Кріт, підхопилося, ніяково всміхнулось, роззирнулося по кімнаті і... ні пари з уст. Приятелі підохочували його, Кріт умовляв і підбадьорював, а Щур, підійшовши близенько, навіть трусонув за плечі; проте воно ніяк не могло побороти страху перед глядачами. Коли брязнула клямка, відчинилися двері й зайшло мишеня з ліхтарем, згинаючись під вагою кошика, всі ще морочилися біля артиста, точнісінько як ревні рятувальники з Королівського товариства коло утопленика, до якого вони прибули надто пізно3.

Звичайно, про декламування вже не згадували, бо на стіл викладалося все, що було в кошику, а там таки вистачало смачного й поживного. Керував усім Щур, і ніхто у нього не лишився без діла. За якихось кілька хвилин вечеря була готова, і Кріт, сівши на чільне місце, не повірив своїм очам: ще недавно порожній стіл тепер був щедро заставлений всілякими стравами; господар з радістю дивився, як ясніли та променіли мордочки його маленьких друзів, коли вони заходилися їсти; Кріт дав волю й собі (він-бо сам мало не вмирав з голоду), ласуючи харчем, який з’явився таким незвичайним способом, і думав, що повернувся додому все ж таки щасливо.

За вечерею згадали минулі часи; польові миші розказали йому тутешні новини й відповіли, як зуміли, чи не на сотню його запитань. Щур майже не говорив, лиш пильнував, щоб гості за столом їли що кому до смаку та побільше, тож Кротові не було чого непокоїтися й турбуватися.

Нарешті гості почали прощатися, розсипаючись у подяках і найкращих різдвяних та новорічних побажаннях; кишені їхні були повні гостинців для маленьких братиків та сестричок. Коли за останнім із них зачинилися двері й гомін надворі вщух, Кріт зі Щуром підкинули в камін дров, підсунули свої стільці ближче один до одного, приготували собі ще по чашці гарячого елю на сон грядущий і почали обговорювати події цього довгого дня. Аж ось Щур, смачно позіхнувши, промовив:

— Ой Кроте, друзяко, я вже ледве сиджу. Так і хилить у сон. То твоє ліжко біля стіни? От і добре, я зараз у нього й завалюсь. Яка чудова у тебе хатина! Все під рукою, і все так зручно!

Він заліз у ліжко, загорнувся в ковдру, і сон одразу ж підхопив його, як дбайливо підхоплюють скошене жито механічні руки жниварки.

Натомлений Кріт і сам страшенно хотів спати. Незабаром він теж похилив голову на подушку, втішений і задоволений. Та перш ніж стулити очі, він іще раз окинув поглядом свою любу кімнату, таку затишну в червоних відблисках від вогню, які то вигравали, то завмирали на знайомих, милих серцю речах, що стали ніби часткою його самого, хоч досі він цього й не усвідомлював; вони прийняли його назад з лагідною усмішкою, без жодного докору. Він був зараз в тому настрої, який так непомітно й тактовно намагався викликати у нього Щур. Кріт добре бачив, яка невибаглива, проста й тісна ця оселя, але розумів і те, скільки вона важить для нього, та й взагалі яке велике значення має в житті ось така зичлива надія й підпора.

Він не відчував ніякого бажання зректися свого нового життя з його неозорими просторами, не збирався тікати від сонця й чистого неба, від усього, що вони могли дати йому, й назавжди оселитись отут, у підземеллі. Той могутній світ нагорі владно кликав його до себе навіть зараз, і Кріт знав, що знову підніметься туди. Але ж як приємно усвідомлювати, що в тебе є місце, куди можна повернутися, місце, що належить тільки тобі, є речі, які так захоплено стрічають тебе сьогодні і які, безперечно, завжди вітатимуть з тою ж щиросердою гостинністю.

Розділ 6 ПАН ЖАБА

Був погожий ранок початку літа; річка вже ввійшла в береги й текла, як звичайно, а сонце мовби якими линвами тягло із землі вгору все, що було на ній зеленого, гіллястого, буйнолистого. Кріт і Водяний Щур з самого ранку поралися біля човна, готуючись до відкриття човнярського сезону: фарбували й лакували борти та лави, лагодили весла, латали подушки на сидіннях, шукали причальні гаки, які раптом кудись поділися — роботи вистачало. Потім сіли снідати у маленькій вітальні й саме жваво обговорювали сьогоднішні плани, як зненацька розлігся гучний стукіт у двері.

— Ото ще! — буркнув Щур: він щойно розбив собі сире яйце. — Кроте, будь другом, поглянь, хто там. Ти ж поїв уже.

Кріт пішов відчиняти, і Щур почув, як той аж скрикнув з подиву. Тоді розчахнув двері вітальні й урочисто виголосив:

— Пан Борсук!

То справді було дивовижно. Щоб Борсук та відвідав їх або ще когось! Сам! Якщо вже він бував комусь конче потрібен, то його доводилось підстерігати рано-вранці чи пізно ввечері, коли він нечутно скрадався повз огорожі, або ж шукати у його власній оселі серед густого лісу, а це вже не так просто.

Борсук важко ступив до кімнати й зупинився, дуже серйозно поглядаючи на обох друзів. Щур аж упустив на скатертину ложечку, якою їв яйце, й так і сидів, роззявивши рота.

— Година пробила! — мовив нарешті Борсук найповажнішим тоном.

— Котра година? — стривожився Щур і мимоволі глянув на годинника, що стояв на каміні.

— Чия година, краще б спитав, — відповів Борсук. — Так