Вітер у верболозі - Кеннет Грем
Кріт щиро погодився, а Борсук перейнявся до нього ще теплішими почуттями.
— Ось поїмо, — пообіцяв він, — і я покажу тобі всю свою невеличку оселю. Цікаво, чи сподобається вона тобі. Я певен, що ти тямиш, як треба обладнувати житло.
Отож після обіду, коли Щур а Видрою вмостилися біля каміна й почали одвічну суперечку про те, що за риба вугор, Борсук засвітив ліхтар і запросив Крота йти за ним. Перетнувши круглу залу, вони спустилися в один з головних ходів і при мерехтливому світлі ліхтаря обдивилися кімнати обабіч. Деякі з них були маленькі — не більші за комірчину, інші великі і майже такі ж просторі та показні, як Жабина вітальня. Вузенький перехід вивів їх під прямим кутом до нового коридора, і там було те саме. Крота просто приголомшили розміри всіх тих просторих приміщень, розгалуженість і нескінченність темних ходів, міцні склепіння повнісіньких комор. Усюди кам’яне мурування, колони, арки, мощена підлога.
— Ну, як на землі, Борсуче, — не стримався Кріт. — І де в тебе взялося стільки сили й часу, щоб спорудити все це? Просто диво!
— Воно й справді було б диво, якби то я зробив сам, — просто пояснив Борсук. — Але в тому й річ, що я тут мало доклав зусиль — лише розчистив ті ходи й приміщення, які були мені потрібні. Тут їх безліч. Бачу, ти не зовсім здогадуєшся, в чому тут справа, тож я поясню. Так от, колись давно на цьому місці, де нині шумить Старий Ліс, задовго до того, як він виріс і став тим, чим він є, було місто — місто людей, зрозумів? Тут, де ми зараз стоїмо, вони жили, ходили, розмовляли, спали, займалися своїми справами. Тут вони тримали коней, тут бенкетували, звідси вирушали на битви й на торги. То був могутній народ, багатий, будівничий. Люди зводили місто на віки, бо вірили, що житимуть тут завжди.
— І що ж з ними всіма сталося? — поцікавився Кріт.
— Хто знає... — мовив Борсук. — Люди прийшли, вони надовго тут лишилися, будували, благоденствували... А потім десь пішли. Така їхня доля. А ми зосталися. Мені розповідали, що борсуки жили тут задовго до того, як з'явилося місто. А тепер знову тут живуть борсуки. Ми народ витривалий, можемо, якщо треба, кудись перекочувати ненадовго, але вміємо й чекати, ми терплячі, і повертаємося. І так буде вічно.
— А коли люди звідси пішли, то... — знову заговорив Кріт.
— Коли люди пішли, — вів далі Борсук, — до діла взялися вітри й дощі. Вони працювали невтомно, безперервно, рік у рік. А втім, і ми, борсуки, по-своєму теж, певно, прилучилися до цього. Місто занепадало більше й більше — руйнувалося, йшло під землю, зникало. А потім тут усе стало потроху підростати — тягтися вгору і вгору: насіння давало пагони, вони росли, ставали деревами, лісом, помагати їм взялися папороть та ожина. Перегнивали нові й нові шари опалого листя, паводки наносили пісок та мул, які осідали й утворювали родючий грунт. Минав час, і от настала пора, коли все було готове прийняти нас, і ми знов оселилися тут. Там, нагорі, на поверхні землі, відбувалося те саме. Ці місця приваблювали всіляких звірів, і вони, перебравшися сюди, споруджували собі житла, влаштовувалися, розселялися — словом, жили, не знаючи горя. Вони забули про минуле, їм було не до того: вистачало іншого клопоту. Місце тут горбкувате й пагористе, багато різних дірок; але це для звірят навіть дуже добре, їх не обходить майбутнє, навіть те, що колись тут знову, хоч І не назавжди, з’являться люди, а то дуже можливо. Старий Ліс тепер густо заселений; народ тут, звісно, різний — є хороші, є погані, є й такі собі, пальцем ні на кого не показуватиму, Щоб світ стояв, треба, як то кажуть, усякої тварі по парі. Але, гадаю, ти й сам уже дещо про це дізнався.
— Авжеж, дізнався, — промовив Кріт, і йому аж мурашки по шкірі забігали.
— От-от, — Борсук поплескав його по плечу. — Розумієш, учора ти тільки вперше зіткнувся з ними. Насправді ж вони не такі вже й погані; ми всі мусимо жити й не псувати життя іншим. Завтра я передам свій наказ, і, гадаю, ти не матимеш більше клопоту. Той, хто друг мені, може гуляти в цьому краї, де йому заманеться, а ні — то хай начуваються!
Повернувшись до кухні, вони побачили Щура, що неспокійно походжав туди-сюди. Підземне життя гнітило його, згубно впливало на настрій. Схоже, він і справді побоювався, що без його нагляду річка потече назад. Отож натягнув уже свою куртку й засунув за пояс пістолети.
— Ходімо, Кроте, — промовив Щур заклопотано, тільки-но їх побачив. — Нам треба вирушати завидна. Не хотілося б ночувати в Старому Лісі ще одну ніч.
— Усе обійдеться, любий мій хлопче, — сказав Видра. — Я піду з вами, я ж тут кожну стежку знайду навіть із зав’язаними очима. А треба буде комусь дати потиличника, то покладіться на мене: дістане по заслузі.
— Тобі справді нічого хвилюватися, Щурику, — заспокоїв його й Борсук. — Ти навіть не уявляєш, куди ведуть мої ходи. Я маю запасні виходи аж на краю лісу в усіх напрямках, і мені байдуже, чи знає про них іще хто. Коли ви справді захочете вирушити, то підете найкоротшою дорогою. А поки що, друже, заспокойся і посидь собі.
Щур, одначе, так страшенно поривався до своєї річки, що Борсук мусив запалити ліхтар і повести їх через вогкий, душний тунель, звивистий і похилий, місцями
