Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Мені прийшло в голову, — сказав він голосно, не стерпівши, — прийшло в голову, що ця сумка займає вдвічі... ні, втричі більше місця, ніж був би зайняв Кадриль!

— Не мели чого не слід, — відрізала начальниця. — По-перше, сумці не потрібне крісло, по-друге, в ній життєво необхідні речі, без яких не обійтися.

— Кадриль був би теж обійшовся без крісла, а подорож йому теж життєво необхідна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко і... і несправедливо... — Песик чи то захлипав, чи захихотів і змушений був навіть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кі... кі... кі...

— Наш кіхкалка зовсім з глузду з'їхав, — гнівно сказала начальниця. — Фе!

Але тут і пінгвіна Твінаса теж охопив сміх, а його очиці так і стріляли вгору на стелю. Подивитися було на що: із розстебнутої сумки Легарії вивалювалися клапті — шовкові, нейлонові, вельветові, в крапочку, картаті, в смужку, барвисті — цілі й поточені міллю чи погризені мишами, і все це ганчір'я почало плавати по салону, немов пістряві хмарки.

— Що це за хаос? — жаба спочатку не зрозуміла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, і в неї очі замалим не вилізли на лоба: крізь шпарину незатягненого замочка назовні висовувалось довге вухо, потім круглі руді очі, роздвоєна верхня губа, розірвані грудки, на яких стирчала шпилька... і вже весь Кадриль з пістрявими "хмаринками" витав під стелею, винувато відвернувши половину вуса, бо єдиного здорового він залишив під гілкою ялинки.

— Друже, — від радості ледь не завив Китичка, — іди сюди в моє крісло! Ура!!!

— В зв'язку з цим, — прогудів старий сищик, — злови мою люльку, он там літає. І рукавичку Ейнори!

— Зараз! — вигукнув Кадриль і від надмірної старанності тричі перевернувся в повітрі.

— Подай і шарфика, — звеліла начальниця. — Та не сподівайся, що тебе не буде покарано за порушення дисципліни!.. Я замалим не надірвалася, поки втягла в корабель сумку, і весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто каміння наклав... Зізнайся: що ти вкинув?

— Чайника, — промимрив зайчик, — дірявого...

— Чайнику! — схопилася за голову начальниця. — Чудового залізного чайника! Може, я недочула? Повтори!

— З діркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

— Кажу, — суворо повторила начальниця, — кари ти не минеш.

— Ну який би він був заєць, коли б не помандрував зайцем? — миролюбно прогудів Твінас.

Кадриль з вдячністю приніс люльку, і пінгвін йому щось прошепотів на вухо; потім він подав рукавичку Ейнорі — ця вже була зібралась усміхнутися, але тільки гордо кивнула головою; потім він почав збирати клаптики і запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарії і прив'язав ручку до ніжки її крісла.

— Друже, — нетерпляче говорив Китичка, — лізь сюди під мій захисний пояс, я вже його відпустив, і ми обидва чудово помістимося.

І — нарешті! — Кадриль склав обидві лапки у себе над головою і так ними гребнув, що відразу опинився біля крісла Китички, прошмигнув під захисний пояс і умостився біля песика.

— Коли б я знав, — захлинаючись від радості, обняв його Китичка. — О коли б я знав!

— А Твінас знав, — потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотів йому у саме вухо Кадриль.

— Звідки він знав? — здивувався Китичка.

— Із вуса. Розумієш, я його вистромив із-під гілки другим кінцем: товстим кінцем уперед.

— Мені, — захитав головою песик, — ніколи і в голову не прийшло б. Зате що мені зараз прийшло! Адже Твінас збив тебе сумкою з ніг, щоб...

— Тшш! Не видаймо його! — швиденько урвав розмову зайчик.

— Пробач, — ледь чутно зашепотів песик.

— А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповітне слово?

— Як не чув. Тільки... я сам уже був сказав.

— Що ти кажеш! Справді? Оце тобі!

— Як я міг не вимовити, якщо мені було так скрутно, що вже гірше і не могло бути! і ти послухай: ледь я встиг промовити "Кі-кі-ліс!" — і тут чую, як Твінас велить усім посидіти і почекати...

— А потім ще він штабель перевернув... лише зараз мені дійшло... кі-кі...

— Зате тоді ніхто не почув, коли я чайника кинув...

— Ну й Твінас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!

І обоє друзів узялися за лапки, від щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бік — так самісінько, як біля вогнища в шапці. І в такт їм шелестіла коробочка сірників у таємній кишеньці, тобто в сховищі скарбів.

— Ой! — схопився Китичка. — Ледь з голови не випало, що я не всю пісеньку заспівав!

— І я про це саме подумав! — Навіть підскочив під поясом зайчик.

— Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.

— Вперед!

Песик озирнувся навкруги, чи ніхто їх не слухає, тихенько відкашлявся і притулив свою квасолинку-ніздрю до єдиного вуха свого друга: