Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

сусідньої квітки: всі навколишні квітки стояли розпущені.

Та віддаль до сусідньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було іншого виходу — його квітка все нахилялась і нахилялась, і вже на ній не можна було втриматися. Ні, ніколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!

— Кі-кі-ліс!... — швидко вигукнув він заповітне слово.

І пригадавши ще щось, він всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звідти пластмасову торбинку, відштовхнувся і плигнув.

А в цей час всередині цвіту запанувала темрява і переполох.

— Хаос... кінець... катастрофа! — верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.

— Мій друг, — схлипував Китичка, — мій друг залишився зовні! Мій друг може впасти і вбитися...

— Заспокойся, — прогудів рядом басок Твінаса, — нам усім погано.

— Я не можу заспокоїтися, — ще дужче схлипував Китичка, — я ніяк, ніяк не можу заспокоїтися... я нічого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мій друг може убитися...

— Нічого я не розумію, — знову загув Твінас, б'ючи себе по боках крильцями і марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсім із голови випало, що вона спокійнісінько лежить у тапці.

— Чи я не казала, що так закінчиться? — продовжувала горланити начальниця. — І де той бісів пілот?

— Я тут, — долинув досить спокійний пілотів голос. — Що звелите, шановна начальнице?

— Яке самовладання, можна позаздрити! — захоплено мовив Твінас.

— Дякую, — відповів пілот, мацаючи в темноті тріснуте скло окуляра. — Ви так само варті добрих слів.

— Ви що, збожеволіли? — наїжачилася жаба. — Хаос, безвихідна ситуація, а вони розсипаються в компліментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?

— А де Ейнора? — згадав Твінас. — Ейноро! — нагукав він.

Ейнора була в кораблі і висіла в кріслі вниз головою. Вона нічого не знала і не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, східці втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потім усе закрутилося, перемішалось, і якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пілотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усім оцю пастку?..

Отож Ейнора висіла вниз головою, неначе кажан, і коли розплющила очі, то нічого, крім темряви, не побачила...

Під квітками

Трапилося найгірше: квітка, на якій опинився Кадриль, від сусідньої була занадто далеко, і йому не вдалося перестрибнути, він почав падати вниз, в безодню — в оту саму, яку не міг розгледіти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, підняв у себе над головою пластиковий мішечок, який роздувся і став йому своєрідним парашутом — хитріше і сам Твінас не міг би придумати! Хоч мішечок був старий, але не розірвався (цього якраз Кадриль найбільше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничі сутінки... Знову вниз, вниз і пах! Гірше і бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квітів витикалися прямо із води, вірніше, із мулу, що під водою, — ось чому квітки були такі високі, буйні, розкішні! Це відкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, і якби не роздутий повітрям мішечок, то зайчик навіки попрощався б з цією та й з іншою планетою: густе болото затягло б його по самі вуха і більше не відпустило б. Та мішечок не дав йому потонути занадто глибоко, і зайчик, швиденько випірнувши, став плавати по воді.

Але тут на Кадриля чекала нова біда: із мішечка, в тому місці, де він за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повітря, і одновухий збагнув, що коли повітря все вийде і мішечок сплющиться, йому кінець — адже це його рятівний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було діяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кінці мішечка, стиснув і кілька разів перекрутив, потім перекрутку закусив і, діставши із таємної кишеньки клубочок ниток, міцно перев'язав те місце. А що мішечок устиг трохи сплющитись, то він став подібний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому і, лежачи на животі, погріб лапами вперед — не занадто віддаляючись від стебла своєї квітки.

Тут і там височіли стебла квітів — немов стовбури сосен. Пишні квітки не пропускали світла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазні, повітря, вічні сутінки — і лише там, де пелюстки зімкнулися, падав пучок світла. На поверхні води плавали покручені водорості, колихалося довгасте листя. "От зірву листків два і гребтиму ними, як веслами", — майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, він схопився, ледь смикнув листок, але той піднявся всім стеблом угору, розмахнувся і боляче ляснув зайчика по жижках.

— Не бийся! — закричав переляканий Кадриль і швиденько погріб якнайдалі від небезпечного листка, який намірявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорість, але й ця вилізла із води і наче батогом шмагнула його — аж у вухах засвистіло.

— Оце... тобі... — заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрібши далі, бо та водорість вже гадюкою звивалася довкола мішечка, щоб обвитись і потягти його на дно у мул.

Гірка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумів, що не можна торкатися жодної рослини, — хай то буде трава, чи листок, чи стеблина — краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.

Спасаючись від нападників, він одплив далеченько вбік, роздивився навкруги і побачив, що загубив з очей стеблину своєї квітки. Знайти її було б не так важко, якби він оглянувся на той пучок світла, одначе Кадриль подумав