Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Ну й чудово, — похвалила його Легарія, — тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй — твій друг чекає на нові вуса.

— Зупиніться! — загородив їм дорогу Твінас, повертаючись від корабля. — Я пригадав важливу річ. Щоб подорож була щаслива, ми повинні хоч хвилинку посидіти і помовчати. Хіба не так, вельмишановна начальнице?

— І знову гаємо час, — хотіла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: — Посидьмо, але недовго.

Твінас повернувся до кубика, за ним знехотя пішла й Легарія. Всі зайняли свої місця і зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрібні клопоти, суперечки, всі думали про те невідоме, що на них чекало, про подорож по всіяному зорями небу, про землю, на яку, може, ніколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якій зазнали стільки радощів і кривд, любові і байдужості... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькі очі Твінаса розплющилися, скільки могли, щоб надивитися на осяяний місячним світлом сніг, Ейнора міцно-міцно зімкнула повіки, у Легарії затряслося підборіддя. Навіть пілот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирів, не насмілився перервати урочисту мить; навіть він сам сів на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усіма, а в його здоровенних окулярах відбилося по місяцю.

— Вставаймо, — звеліла Легарія, і всі дружно підвелись. Твінас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до східців, та він так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снігу.

— І знову хаос! — скривилася жаба.

— Благаю пробачити! — винувато опустив додолу очиці Твінас. — Я такий гладкий, незграбний та кривий... — З цими словами він почав складати хмиз на старе місце.

— А це що? — не на жарт розгнівалася на нього начальниця. — Геть у корабель!

А до прикрашеної гілки ялинки нахилився Китичка.

— Друже, — покликав він глухим від туги голосом. — Я... я даю тобі слово, що привезу, найкраще з усіх вухо і найдовшого із усіх вуса, які тільки знайду на Тандадриці!

Ніхто не відізвався: Кадриль, як запевняв, не хотів ні говорити, ні слухати.

— Друже, — схлипнув убитий горем песик, — ще ніколи не було мені так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сірниковою коробочкою...

І знову ніхто не відізвався, лише з-під гілки стирчав єдиний зайчиків вус — немов зблідла хвоїна ялинки. іншим часом песик захіхікав би, а зараз цей кінчик вуса колов його в самісіньке серце. і він наважився: низько нагнувся до землі й тихо-тихо промовив чарівне слово:

— Кікіліс!

— Залазь нарешті, — підігнала Китичку начальниця. — Не затримуй мене.

— А чому ви самі не залазите? — наївно запитав песик.

— Тому, що начальник повинен землю залишити останнім.

Немов дерев'яними лапами збирався песик із сходинки на сходинку. Поки він дерся, Легарія встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, і повернутися назад. Відхиливши гілку, вона витягла з-під неї сумку, всунула туди шарфик і за обірваний кінець ручки поволокла свій скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чіплялася за кожну сходинку, і начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через поріг корабля; зупинившись востаннє, він обернувся до білого вуса, надіючись, що ось-ось підійметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвіночок і виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, він тіпне лапкою, поведе вусом і вигукне відважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч і небо провалиться!.." На жаль, на жаль...

— Чи всі приготувалися до подорожі? — пролунав із гучномовця голос пілота.

— Всі, всі, — відгукнулися мандрівники, що вже влаштувалися в кріслах як кому зручніше.

— Чи всі прив'язали захисний пояс?

— Всі, всі.

— Рахую, — попередив пілот Менес. — Десять... дев'ять... вісім... сім... шість...

— ...п'ять... чотири... — підхопили пасажири, — три... два... один!

Спіднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтіло, загриміло, а коли грім ущух, іграшки відчули, що їх несе вгору.

— Вже! — вихопилось у всіх із полегшенням. Усе ще не вірячи, що з польоту вийде щось путнє, всі тепер і раділи, і страхалися, і поглядали одне на одного, а повіки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться і заблакитніють її великі здивовані очі...

А дивуватися було чому: у кораблі почало таке діятися, що і в голові не вміщалося: неначе якась невидима сила підіймала пасажирів угору, і якби вони не були прив'язані захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акваріумі.

— Що це за хаос? — забурчала очманіла Легарія, коли її напхана сумка піднялася вгору, немов кулька, а відірвана ручка сумки звивалася в повітрі, наче хвіст пацюка. Полетіли вгору і Твінасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвості Китички розкуйовдились і схожі були на голки їжака, а сіра накидка жаби розвіялась так, що голова Легарії наче стирчала із сажалки.

— Не хвилюйтесь, — долинув із кабіни спокійний голос пілота. Корабель віддалився від землі настільки, що ми вийшли з її притяжіння, крім того, нас не притискує донизу вага повітря. Отож ми підіймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навіть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-ніздря аж спітніла.