Злий - Леопольд Тірманд

— Але так, заради цікавості, скільки? — всміхнулася Марта.

— П'ять.

— П'ятсот… — зітхнула Марта. — Дорого!

— Але зате яка ж гарна річ! — похвалилася перекупка. — У кого є монета — воно зовсім не дорого.

Марта помандрувала далі. «Нічого вже сьогодні не куплю, — подумала вона з жалем. — Або дорого, або не те, що мені хочеться».

Біля сусіднього рундука з піджаками якийсь дуже молодий чоловік, худий, з величезним носом, завзято торгувався за габардиновий піджак кофейного кольору.

— За це лахміття? — лементував він. — За це шмаття ви, пані, хочете чотири й двадцять!..

— А ось за цей галстук скільки? — спитала в продавщиці Марта.

— Дев'яносто.

— Навіть недорого, — зітхнула Марта й знов подумала: «Вітольдові б напевне сподобався».

Її раптом охопив пронизливий смуток, що от немає в світі нікого, кому б вона могла купувати такі галстуки, а єдина людина, яка б могла по-справжньому оцінити її смак, переказує їй лише холодні привітання.

— Дайте-но мені, пані, цей галстук, — залунав позаду молодий веселий голос.

Марта обернулася: за нею стояв високий тонкий юнак з разючо гарним обличчям.

«Звідки я знаю це обличчя? — замислилася Марта. — Може, з реклам англійського брильянтину?..»

— Ви, пані, відмовляєтесь від галстука, правда? — елегантно вклоняючись, запитав юнак.

— Правда, — з жалем відповіла Марта. — На жаль, він дорогий…

— Але ж вам подобається, ні? — всміхнувся той, показуючи гарні зуби і з завченою майстерністю мружачи гарні блакитні очі.

— Дуже, — зітхнула Марта. — Я просто вмираю за такими галстуками.

— Яка спільність уподобань і смаків! — з ентузіазмом вигукнув юнак. — Я радий, що придбаю галстук, який вам подобається.

Марта злегка кивнула йому головою на прощання і поволі пішла вздовж рядів перекупок.

— Зараз, зараз! — гукнув їй услід юнак; він витяг з кишені сто злотих і похапцем подав їх перекупці.

— Десятку здачі, тільки швидше! — кинув він, схопив галстук і пхнув його в кишеню.

— Прошу, пані! — наздогнав він Марту, — я щось вам хочу сказати…

Марта зупинилась.

— Слухаю вас? — відгукнулась вона не без усміху; така дружня чемність починала їй подобатись.

— Я так давно, так палко прагну з вами познайомитись, — почав юнак, виймаючи з кишені галстук і притискаючи його до серця. — Щасливий випадок… такий самий смак. Розумієте, пані?

«Це вже щось нове, — майнуло в думках Марти. — Невже я заохочую його до таких раптових признань?»

Вона всміхнулася своїм променистим усміхом, щоб приховати несподівану веселість.

— Правда? — відповіла вона не без кокетства. — Страшенно люблю здійснювати прагнення.

Несвідомо вимовивши ці слова, вона зараз же завагався, сама вражена їх несподівано легковажним звучанням.

Гарні губи юнака склалися в трохи фамільярний усміх: його багатий досвід підказував йому, що справа піде легше, ніж він гадав.

— Ну, бачите, пані, — промовив він зовсім іншим оном, — я хочу зробити вам приємність, дозволивши виконувати мої прагнення. Єдине прагнення, яке я зараз маю, — це, щоб ми сьогодні не розлучалися, чарівна блондинко.

Він мимохідь, але з гордістю кинув погляд у дзеркальце, яке висіло поруч, на ліхтарному стовпі, обсмикнув під-как, поправив довгими пальцями з досить брудними нігтями вузол галстука на шиї і легким, але фамільярним рухом взяв Марту під руку. Марта зараз же звільнилась промовила з добре вивченим ваганням:

— Не знаю, чи нам сьогодні з цим пощастить… Але життя сьогодні ж не закінчується? — додала вона з повільною, лінивою афектацією.

— Сьогодні, сьогодні, сьогодні! — заспівав Метеор на це. — Все здійсниться, аби лиш бажання було…

— Але ж ми ще навіть не знайомі! — вигукнула Марта з трохи прибільшеною наївністю.

«Кохана, — розчулився Метеор про себе. — Дитинко! Яка ще свіжа. Мабуть, щойно стартує в Варшаві…»

— Правда, — вимовив він з каяттям, — дозвольте відрекомендуватися, пані: я — директор Хацяк.

— Директор? Чого? — з пошаною поцікавилася Марта. — Може, залізниці? Бо в мене, знаєте, пане директоре, є двоюрідний братік на залізниці… Страшенно там на нього напосілися за роботу, то, може, ви б щось допомогли?

— Ні, — відповів з гідністю Метеор. — Я директор швейної фабрики. Виробляємо одіж, розумієте, пані? Завжди щось можна підкинути тим, хто добрий до мене. А як ваше ім'я, можна знати?

— Дануся. Але мене кличуть Ірма. Ірма — моє друге ім'я, розумієте…

— А далі? — наполягав Метеор.

— Навіщо далі? — загадково спитала Марта: в словах її було стільки кокетства, що Єжи Метеор відчув блаженну впевненість мисливця, який незабаром стане власником вистежуваної ним здобичі.

— Панно Ірмо, — почав Метеор. — А може, пані Ірма?

— Пані, — серйозно ствердила Марта.

— А як звуть вашого чоловіка?

— Вітольд, — несподівано вихопилося в Марти. Але зараз же вона нахмурилася, подумала: «Що за ідіотські жарти?» і стиснула губи, лиха сама на себе.

— Так само, як мене, — голосно зрадів Метеор.

Це був коронний номер його репертуару, надзвичайно ефектний, як йому здавалось.

— Найгірше те, що я нічого не купила, — поскаржилася Марта. Вона вже починала потроху призвичаюватися до свого несподіваного супутника.

— А що ж ви шукаєте, пані? — спитав Метеор.

— Насамперед, купальний костюм, — стурбовано призналася Марта. — Я бачила один чудовий, але надто дорогий.

— О! — вигукнув раптом притишеним голосом Метеор. — Дивіться-но, пані!

Погляд Марти помандрував слідом за довгим тонким пальцем з не дуже чистим нігтем, який показував на стару жінку, що поволі простувала між рядами. Це була дуже стара жінка, потворно товста. Вона ледве пересувала ноги, наче переливаючи за кожним кроком своє важелезне тіло.

— Знаєте, пані, хто це така? — спитав Метеор.

— Ні.

— Це — «Королева товчка», — таємничо шепнув Метеор. — Вона тут порядкує — її слово закон. Сама не торгує,