Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

— Бачу, ви з Петчеттом трохи поговорили. Він вам вчора телефонував?

— Ні, сьогодні вранці. А що?

— Просто цікаво.

— Ви — офіцер Вайт, чи не так?

— Можна називати мене Бадом.

— Баде, — засміялася Лінн, — ви вірите тому, що сказали ми із Пірсом?

— Так, вірю.

— І розумієте, чому ми вам потураємо?

— Ви б не кидалися такими словами, я можу й розізлитися.

— Гаразд. Але — розумієте?

— Звісно, розумію. Петчетт — сутенер, значить, на нього можна накопати ще щось. І нікому із вас не хочеться, аби на це звернула увагу поліція.

— Саме так. Ми співпрацюємо виключно з егоїстичних міркувань.

— Хочете пораду, міс Брекен?

— Просто Лінн.

— Міс Брекен, ось вам моя порада: продовжуйте співпрацювати і навіть, чорт забирай, не намагайтеся мене підкупити або налякати, бо тоді ви з Петчеттом опинитися по самі вуха в лайні.

Лінн посміхнулася. І Бад моментально впізнав посмішку Вероніки Лейк, яку він бачив в одному із фільмів за її участі, тому, де Алан Ледд повернувся з війни і дізнався, що його хвойда-дружина бігала наліво.

— Хочете випити, Баде?

— Залюбки — чистий скотч.

Лінн пішла на кухню й повернулася із двома склянками.

— Чи просунулося слідство у справі вбивства тієї дівчинки?

Бад зіперся спиною на стінку.

— Розслідування ведуть троє офіцерів. Злочин скоєно на сексуальному ґрунті, тому поки що вони перевіряють всіх відомих нам ґвалтівників. Пару тижнів побігають, а потім заб’ють.

— Але ж ви не заб’єте?

— Можливо. А може, ні.

— Чим вас так сильно діткнуло це?

— Стара історія.

— Стара особиста історія?

— Ага.

Лінн зробила ковток.

— Не зважайте, я просто спитала. А що з розслідуванням справи «Нічної сови»?

— Усе йде до того, що винними визнають тих ніг… тобто чорних. А взагалі — там сраний бардак з тим розслідуванням.

— Ви забагато лаєтеся, Баде.

— А ви — трахаєтеся за гроші.

— У вас на сорочці кров. Це невід’ємна частина вашої роботи?

— Так.

— І ви дістаєте від цього задоволення?

— Лише коли вони на це заслуговують.

— Маєте на увазі чоловіків, які кривдять жінок?

— А ви розумна людина.

— А ті, що були сьогодні, — заслужили?

— Ні.

— Але ви все одно це зробили…

— Так, зробив. Ви теж сьогодні з півдесятка кобелів обслужили.

— Насправді — лише двох, — посміхнулася Лінн. — Між нами, не для протоколу: це ви побили Двайта Жілетта?

— Між нами: я запхав його руку у подрібнювач сміття.

Лінн ані зітхнула, ані здригнулася.

— І вам сподобалося це робити?

— Ем-м-м. Ні.

— Ой, де ж мої манери, — закашлялася раптом Лінн. — Сідайте, будь ласка.

Бад сів на канапу; Лінн присіла поруч, на відстані витягнутої руки.

— Видно, детективи з Відділу вбивств різні бувають. Ви — перший чоловік за останніх п’ять років, який у першу ж хвилину знайомства не порівняв мене із Веронікою Лейк.

— Ви красивіша за неї.

— Дякую, — відповіла Лінн, закуривши сигарету, — обіцяю, що збережу це в таємниці від вашої подружки.

— З чого ви взяли, що у мене є подружка?