Злий - Леопольд Тірманд
— Шкода людини, — буркнув Вільга. — Такий талант. Фінансист.
Лікар звернувся до Вільги:
— Я буду у вас, панове, наприкінці тижня. Привезу гроші. Ну, й звичайно, запрошую вас на традиційну чарку. Вас, пане, теж, — холодно кинув він Метеорові.
— Дуже дякую, — чемно, але дерев'яно, як завжди, відповів Вільга; він поводився, як зразковий власник зразкового автомобільного салону.
Доктор Дзідзяшевський глянув на нього з явною симпатією.
Вільга погасив світло, і вони рушили до виходу. На подвір'ї очі їх, призвичаєні до півмороку, з хвилину не бачили нічого. Цієї хвилини було досить, щоб невеличка темна постать, яка пильно спостерігала всю сцену й прислухалася до розмови біля оливкового «Гумбера», беззвучно сховалася за великий, довгий кузов напіврозмон-тованого «Каділляка» старого типу.
На подвір'ї Вільга, Метеор і доктор звернули увагу на купку механіків і робітників, які жартували й сміялися, з'юрмившись навколо чогось так тісно, що не видко було навіть об'єкта їх глузувань.
— До побачення, пане, — промовив доктор.
— До побачення.
— Знаєш, Алюсю, — повідомив Метеор, — я помчу до контори. На мене чекає голова. Я скористаюся з машини; пан доктор мене підкине. Добре, докторе?
— Нічого не вдієш, — байдуже згодився лікар. — Але зараз же, бо я поспішаю.
Вони попрощалися, і Метеор з лікарем пішли подвір'ям до брами. Вільга хотів підійти до механіків, але почув згори голос Пацюка:
— Пане інженере, телефон!
Вільга піднявся залізними сходами нагору, зайшов до контори, не зачиняючи за собою дверей, і взяв трубку.
— Так, — мовив він за хвилину. — Буду. З приємністю. Прошу прийняти, пане голово, мою подяку. Ха-ха-ха, — засміявся він тихо. — Форма? Так, для мене це дуже важливо. А сьогоднішній вечір я вважаю за важливу дату в історії товариського життя нашої сфери. Бенкет? Чудова назва! Отож сьогодні вечір у «Крокодилі». Костюм вечірній, правда? Бувайте. Моє шанування.
Він поклав трубку, взяв цигарки зі столу й вийшов.
— Пане інженере… — підійшов до нього Пацюк. — Там до вас якийсь пан.
Вільга повернувся до коридорчика: на стільці біля дверей контори сидів маленький непоказний чоловічок у темному, трохи потертому, дуже старомодному костюмі; між колінами він тримав парасольку, на колінах лежав скинутий з лисої голови капелюх-котелок; жовтаве обличчя з опуклими вилицями і довгим носом, здавалося, дрімало, нерухоме й байдуже.
«Як я міг його не помітити?» замислився Вільга, але чоловічок був такою квінт-есенцією непомітності, що тут не було навіть над чим міркувати.
— Ви до мене, пане? — сухо спитав Вільга. Чоловічок розкрив очі, темні, невеличкі, але несподівано повні життя, підвівся й ласкаво усміхнувся.
— Так, — відповів він чемно, — я в справі ремонту. Моя машина стоїть на подвір'ї.
— Може, ми підемо вниз? — злегка вклонився Вільга. — Я побачу машину.
Він був у чудовому настрої, що виявлялося в бездоганній чемності: вдалий продаж зм'якшив його, запрошення на бенкет піднесло настрій, а цей дивовижний чоловічок, що наче вискочив з якогось водевіля, розвеселив його остаточно.
Обидва зійшли вниз. Зацікавлення механіків уже зникло, і посередині подвір'я самотньо стояла машина, яка кілька хвилин тому збуджувала таку галасливу веселість.
Цікава річ, але вигляд цієї машини зовсім інакше вплинув на інженера Вільгу: вираз його збляклого довгого обличчя несподівано змінився, і якщо' на цьому обличчі хоч колись міг відбитися стан, що зветься піднесенням, то це сталося саме зараз. Коричньовий рум'янець вкрив вилиці і великі відстовбурчені вуха, права повіка часто затремтіла.
— Чия це машина?! — уперше за кільканадцять років Вільга підніс голос аж до вигуку.
— Моя, — пан з парасолькою повернув до Вільги своє сухорляве обличчя і кинув на нього погляд, в якому легкий подив змішувався із задоволенням.
— Пане… — промовив Вільга. — Пане…
Він не міг видушити із себе й слова, хвилювання перехопило йому горло.
Машина, що викликала такий захват у Вільги й таку веселість у його людей, дійсно виправдувала ці суперечливі почуття: то була прадавня машина із шпичастими коліщатками, так званий кабріолет-човник, такого типу, який був модний зараз же після першої світової війни. В особах з нахилом до безглуздого сміху вона й справді могла викликати безпідставну веселість, але в людей, багатих на спогади, вигляд цієї машини міг викликати солодке сентиментальне зітхання.
Серед таких індивідуумів зовсім несподівано опинився інженер Альберт Вільга: кілька хвилин він, мов зачарований, вдивлявся в кабріолет, потім схопив за плече свого скромного відвідувача й потяг нагору, де старанно замкнув за собою двері контори.
— Сідайте, пане, — промовив він, нарешті поборовши своє хвилювання. — Прошу, зачекайте хвилину.
Він розхилив завісу з червоного сукна й відчинив сховані за нею двері, які зараз же старанно замкнув.
«Невже ж там є якесь приміщення? — подумав пан з парасолькою. — Цікаво. Адже ця прибудова спирається об стіну згорілої фабрики, до якої хід був з Гжибовської, правда? Зараз, зараз! Якщо кімната, де я сиджу, міститься позаду в прибудові, значить, в її задній стіні мусить бути ще якийсь хід, отож там, на території зруйнованої фабрики, є ще приміщення, яке належить інженерові Альберту Вільзі… Може, навіть оселя? Цікаво…»
Увійшов Вільга з пляшкою закордонного коньяку та двома чарками. Він без слова поставив чарку перед своїм гостем, налив топазовозолотавий плин у чарки, сів за письмовий стіл і заговорив:
— Прошу, пане, вислухайте мене: я не зношу дешевих шаблонів і не тому приніс цей коньяк, щоб обмити, як то кажуть, оцю справу. Я приніс його, щоб разом з вами відзначити велику хвилину.
— Розумію, — відповів пан
