Злий - Леопольд Тірманд

Владек шаленим стрибком підскочив до дверей і вибіг у темінь вулиці, розкидаючи по дорозі юрбу.

— Мамусю! — хрипів Юзек. — Мамусю! — Він опустився на коліна, не відриваючи руки від голови. Ніхто до нього не підходив.

Він повалився на підлогу, конвульсійно б'ючи ногами.

Люди стояли навколо, мов загіпнотизовані. І раптом наче розірвалося зачароване коло. Гавайка перша кинулася в самісінький центр бойовища, за нею пан Сливка, офіціант, товариші Юзека, інші люди.

Залунали вигуки, повні істеричної тривоги: «Лікаря! Міліцію! Швидку допомогу! Рятуйте!» Але над усім тремтів звірячий крик Юзека.

Колянко все стояв, наче врослий в землю. Великі краплини поту виступили на його смертельно зблідлому чолі. Раптом відчув руку Гавайки, яка штовхала його до виходу.

— Ідіть, пане, звідси! — почув він її голос. — Швидше! Зараз же! От-от прибіжить міліція. Навіщо вам потрапляти в свідки?..

Колянко слухняно дозволив випхати себе на вулицю.

Під ліхтарем, на Желязній, він довго силкувався запалити тремтячими руками цигарку.

«Як можна? — кружляло йому в мозкові. — Як можна? Пляшкою, вістрям, просто в обличчя… В обличчя людині! Як можна?..» І раптом зрозумів, що Кубусь Вірус, його Кубусь — тут, у цьому барі, з цими людьми. Уявив собі чітко й гостро, що сталося б із Кубусем, коли б… Якась колотнеча, скандал… Ясно, чітко, зовсім холодно подумав, що Кубусь вже не повернеться сюди. Що він, Едвін Колянко, не може цього дозволити.

По вулицях ледве можна було проїхати. Невеличкі, срібно-голубі машини радіоцентра з гучномовцями сіяли останні повідомлення з траси велогонки Варшава — Берлін — Прага; до них бігли юрби людей, мчали наосліп, зневажаючи правила руху, рискуючи життям та викликаючи гнівні лайки шоферів.

— Люди збожеволіли з цією гонкою, — поскаржився Єжи Метеор молодому чоловікові років тридцяти.

— Угм, — байдуже кашлянув той.

Вони сиділи в невеличкій машині, старого типу, з фібровим благеньким кузовом червоного кольору. Машину вів супутник Метеора, досить таки бридкого вигляду; з величезним кривим носом, озброєним окулярами, з прищуватим обличчям. Одягнений він був вишукано, але крикливо; надто широкий комірець, зім'ятий галстук, зав'язаний надто тісно.

— Їдьте просто Алеями до Желязної, пане докторе, — порадив Метеор, дбайливо поправляючи складку м'яких фланельових брюк.

— Угм, — буркнув лікар роздратовано.

— Це правда, — запобігливо всміхнувся Метеор. — Ви повинні неодмінно стягтися на щось краще, ніж цей брудний футляр на колесах. — Він показав рухом голови на незграбний кузов машини, в якій вони їхали.

Машина завернула на Желязну, потім на Крохмальну й зупинилася навпроти обдертого кам'яного будинку. Метеор і лікар вийшли з машини. Лікар старанно замкнув дверцята машини і сховав ключики в кишеню.

Обидва минули темну широку браму й вийшли на подвір'я, де позаду тяглися нескінченні гаражі. Лікар кинув недопалену цигарку і старанно затоптав її підошвою.

На подвір'ї скрізь валялося різне автомобільне причандалля, а забетонована площадка для лагодження шасі свідчила, що тут міститься солідне підприємство. Плями мастила навколо, розмонтовані машини без коліс, розібрані мотори, в засмальцьованих комбінезонах і брудних спортивних сорочках робітники, що поралися біля машин, — все це становило картину, повну життя, трохи одноманітну своїми сіро-коричньовими тонами, але багату на безліч деталей.

До прибулих підійшов стрункий блондин з поцяткованим плямами мастила, давно не голеним обличчям, з приклеєною до куточка рота цигаркою. Він обтирав брудні руки клоччям.

— Добридень, пане директоре, — посміхнувся він до Метеора, не випускаючи недокурка з рота; він говорив із співучим провінціальним акцентом.

— Як ся маєш, Пацюк? — дружньо привітався Метеор. — Пан інженер є?

— А є, є, — заспівав Пацюк. — Прошу, прошу…

Він відступив з дороги, даючи їм пройти. Метеор з лікарем рушили в глиб гаража, і Метеор штовхнув диктові двері з прибитою на них картонною табличкою, на якій чорнів зроблений тушшю напис: «Контора».

За диктовими дверима тягнувся невеличкий коридорчик, де відразу впадали в око важкі, оббиті шкірою двері з написом па скляній табличці: «Директор». Метеор прочинив їх й жартівливо постукав з середини. Почулося голосне: «Прошу!»

Метеор пропустив лікаря поперед себе.

— Чолом, Алюсю, — дружньо привітався він з лисим мужчиною з обвислим довгим обличчям, котрий підвів бліді, безбарвні очі з-за свого письмового столу й кинув погляд на прибулих.

— Сервус! — холодно відповів інженер Вільга, підводячись.

— Дозвольте відрекомендувати, — невимушено жестикулював Метеор. — Пан доктор Дзідзяшевський, пан інженер Вільга. Пан доктор Дзідзяшевський цікавиться хорошими машинами, — інформував він далі.

— Це мене дуже тішить, — скупо посміхнувся Вільга. Лікар Дзідзяшевський відповів такою ж самою посмішкою.

— Угм, — кашлянув він, відзначаючи тим свою присутність та участь у розмові, й почав з зацікавленням роздивлятися навколо.

Кімната була без вікон, яскраво освітлена лампочкою під матовим ковпаком. Тут стояли письмовий і канцелярський столи, вкриті потертим зеленим папером; біля стіни містився конторський сейф. Завіса з червоного сукна навпроти дверей приховувала, мабуть, якийсь вхід або нішу.

На тлі цього шаблонного конторського приміщення яскраво вирізнялася величезна колекція келихів, срібних і кришталевих, вкритих численними металевими дощечками з вигравіруваними довгими написами, де перелічувалися дати й назви місцевостей. Ці келихи стояли скрізь: на шафі, на письмовому столі, на полиці з бухгалтерськими книжками.

— До справи, панове, до справи, — з гумором нагадав Метеор. — Лікар — старий скупердяга, але вирішив нарешті ліквідувати свій паперовий лімузин і купити щось пристойне. Алюсю, що в тебе там є на полицях?

— «Гумбер», модель 1954 року, комплект запасних частин, — байдуже відповів Вільга, без купецького пожвавлення та найменшого натяку на вихваляння свого товару.

— Оглянути! — буркнув лікар Метеорові.

Відразу було видко, що ця людина зліплена з твердої глини з домішкою товченого кременя.

— Ну, Алюсю, — тільки Метеор і вносив до цієї справи щось схоже на