Злий - Леопольд Тірманд

— Отож то й є, — кивнув Вільга, підносячи келих. Очі його блищали незвичайним пожвавленням. — Отож то й є, — повторив він. — Думаю, що ви, пане, зрозумієте мене, коли я скажу вам коротко, без зайвих слів: моє життя минуло серед автомашин.

Якщо я люблю хоч що-небудь в житті, то це контур машини, гуркіт мотора, пахощі пального й мастила, дотик легенько вібруючого ебонітового керма… Я не певен, чи ви, пане, мене розумієте?

— Але ж розумію, чудово, — лагідно обізвався його співбесідник, роздивляючись келихи, нагороди, плакати, емблеми, які висіли та лежали скрізь. В погляді його було стільки розуміння, що Вільга підніс келих з коньяком ще вище.

— Не знаю, хто ви такий, пане, та як вас на ім'я… — почав він знову, і якийсь незвичайний пафос забринів у його голосі, — але незважаючи на це, а може навіть саме тому, я відкрию вам свої найтаємніші мрії. Правда, зараз не ті часи, але мені не дає спокою думка про один приватний заклад.

— Що, що? — не на жарт зацікавився пан з парасолькою.

— Думка про один приватний заклад, — серйозно повторив Вільга. — Бачите, пане, у мене нема ні дружини, ні дітей, ні навіть далекої рідні. Але в мене є певні кошти, і тому я хотів би здійснити щось таке, що залишило б після мене слід. Отож я збираюсь заснувати приватний автомобільний музей, щоб ушанувати ідею автомобілізму, і це я запишу в своєму заповіті. — Тут Вільга кашлянув, злегка зворушений. — Ви, пане, помітили, напевне, — продовжував він, — моє хвилювання, коли я побачив вашу машину. Тепер ви, мабуть, розумієте, чому я так схвилювався? Ваша машина — ідеальний експонат номер один. І тому я пропоную вам таку річ: ви дістанете, від мене повноцінну сучасну машину, взамін за ваш кабріолет. Ви позбудетеся постійної потреби ремонту, турбот за якісь там частини, безупинного лагодження… Ну, як? Згода?

На обличчі пана з парасолькою відбилася лагідна меланхолія.

— Це не так просто, — заперечив він чемно, але рішучо, — я дуже люблю свою машину.

— Розумію вас чудово, — шепнув Вільга, — і не наполягаю. Але сподіваюсь, що коли ви добре обміркуєте мотиви, які мною керують, — то кінець кінцем дасте свою згоду.

— Можливо, — приязно кивнув пан з парасолькою, — і тому ми будемо підтримувати постійний контакт. Так?

— Звичайно, — похапцем запевнив Вільга. — А що там у вас потребує ремонту?

— Здається, щось у коробці швидкостей… — невпевнено відповів його співбесідник.

— Все відремонтуємо, — щиро запевнив Вільга. — Будьте спокійні.

В цю хвилину в двері постукали, і зайшов листоноша. Це був звичайний варшавський листоноша в розстебнутому темносиньому мундирі з поштовим гербом, в шапці, зсунутій на потилицю, та з великою брезентово-шкіряною торбою. У нього були великі вуса невизначеного кольору і світлобежові сандалі, які зовсім не пасували до мундира, але зате давали йому змогу робити щодня багато кілометрів по сходах. Листоноша вийняв з торби якусь газету в бандеролі й простяг Вільзі:

— Передплата, шановний пане директоре, новий номер «Зчеплення».

Вільга взяв газету, вийняв з кишені п'ять злотих і дав листоноші, потім несподівано звернувся до нього:

Як вас звуть, чесний чоловіче? Листоноша, здавалося, був вражений.

— Пайонк, — відповів він машинально. — Пайонк Антоній.

— От чарка коньяку, — з якимось хворобливим піднесенням запропонував Вільга. — Випийте, Пайонк; вам, напевне, не часто трапляється пити такий коньяк, га?

— Факт! — згодився Пайонк. — Люди якось менше тримають горілку вдома. Дістане першого зарплатню, вип'є собі й квит. Ваше здоров'я, пане директоре!

Він випив, обтер рукавом губи і додав:

— Добра горілка, не беручка. На якомусь зіллі чи що? Вільга глянув на нього з поблажливою зневагою.

— Коньяк, — відповів він, — «Мартель». Три зірочки. В МХД не дістанете. Ну, дякую.

Листоноша підняв шапку і вийшов. За хвилину підвівся пан з парасолькою.

— Отож, пане інженере, я зайду за кілька днів. Добре?

— Дуже прошу, — відповів Вільга. — Завжди буду радий вас бачити.

Пан з парасолькою з гідністю вклонився і вийшов.

— Пацюк! — гукнув Вільга.

Зайшов Пацюк, з цигаркою в куточку рота, обтираючи руки клоччям.

— Біжи-но, подивися, що там у коробці швидкостей у тому експонаті, унизу, — наказав Вільга.

Пацюк вийшов, за десять хвилин повернувся й повідомив:

— Коробка стара, зношена, але ще попрацює. Стільки років старий на машині коливався, то й ще поколивається.

Обличчя Вільги знов набрало байдужого, безбарвного вигляду.

— А тому, — наказав він, — насип у неї піску або чогось там, щоб вона раз і назавжди перестала працювати, розумієш?

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

Минула не одна година, поки нарешті Меринос зажадав рахунка. Офіціант, шанобливо вклонившись, подав йому аркушик паперу на тарілочці. Меринос глянув на суму, витяг кілька банкнот і заплатив, не перевіряючи рахунка. Потім устав, старанно згорнув «Експрес вєчорни» і поклав його до кишені. За ним рушив Вільга, потім Метеор з Зільберштейном і Крушина. У головному залі до них звернулися всі погляди: ці п'ятеро привертали до себе загальну увагу. Звідусюди залунав шепіт:

— Якісь чужоземці? Приватна ініціатива? Отой перший — професор, я його знаю. Той молодий — кіноактор. Якісь літератори, напевне…

Від невеликого столика вглибині, на якому стояла чашка з чорною кавою, відокремилась непомітна постать у старомодному костюмі Постать ця швидко пробігла зал, вскочила до гардеробної, вихопила з рук гардеробного парасольку й котелок, ткнула йому в руки п'ятдесят грошів і, не чекаючи прокльону за такі дрібні чайові, збігла сходами на вулицю. Філіп Меринос саме сідав до «Вандерера»