Злий - Леопольд Тірманд
Коли витягнений Робертом Крушиною корок стрельнув просто в голову Льови Зільберштейна, той навіть не дуже образився.
— Що вдієш? — потер Льова вражене місце. — Валлійським князем він ніколи не буде, цей Бобусь. Звідки йому апаш, як поводяться з шампанським?
— Панове, — гукнув Меринос, підносячи келих з шумким золотистим плином, — п'ю за наші успіхи!
— Чи треба нам устати? — спитав з холодною усмішкою Вільга.
— Сто літ, сто літ, — почав метикований щодо іменинних звичаїв Метеор.
— Заткни пельку, — твердо кинув Меринос, і всі зрозуміли, що мова йтиме про серйозні речі.
— Досить забави, — заявив Меринос і повів темними очима навколо.
Постаті в кріслах зіщулилися від цього погляду й від цього голосу.
— Розпочинаємо нормальну робочу нараду, — іронічно промовив Меринос. — Я знаю, хто вбив Мехцінського, — кинув він раптом, і в кімнаті залягла напружена тиша. — Той, хто пристукнув Морица, дуже злий чоловік, — недбало казав Меринос, і від цієї недбалості в слухачів бігли дрижаки по спині. — То дуже злий чоловік, якщо це саме той, про кого я думаю. Я ще не певен цього, але все на світі можливе. А цей злий тип справді дуже ЗЛИЙ, і з кожним із нас може трапитися такий номер, як із Мехцінським.
Якусь хвилину панувала тиша.
Ну, я не підведу, — хмуро буркнув Крушина.
Меринос продовжував:
— Це все зовсім не означає, що ми, панове, ідемо по своїх домівках. Ми, прошу вас, лише розпочинаємо. Коли війна — хай буде війна, тим більше, що справи складаються непогано. В усякому разі, міліція на нашому боці.
В очах Зільберштейна, який вдивлявся в Мериноса, замигтів захват.
«Має голову на плечах, — подумав Зільберштейн, — має голівку, нічого не скажеш…»
Меринос розгорнув аркуш «Експреса».
— Сюпка зробив своє, йому належить нагорода. Ось тут сьогодні є стаття, з якої виникає, що міліція вже розшукує того типа. Того, який пристукнув Морица. І ми повинні міліції в цьому допомогти. Мої любі, — голос Мериноса набрав медової солодкості, — ще трохи зусиль, і все впорядкується. Цього місяця має відбутися одне видовище, на якому ми отак собі легенько підмолотимо півмільйона злотих, а може, й більше. Може, й мільйончик, як нам пощастить.
— Скільки? — заверещав Метеор; страх покинув його в одну мить.
Крушина застогнав від переляку, він боявся й подумати про таку суму.
— Скажи їм, Льово, — всміхнувся Меринос.
— Скажіть самі, пане голово, — захриплим голосом відгукнувся Зільберштейн, але не витримав і майже крикнув:
— За десять днів відбудеться футбольний матч Польща — Угорщина!
— Що? Де? — гукнув Метеор.
— Ти збожеволів?! — гримнув Крушина.
— Тут? У Варшаві? — байдуже спитав Вільга, його права повіка проте почала тремтіти з нечуваною швидкістю, що свідчило про велике хвилювання.
— Тут, у Варшаві, — спокійно кивнув Меринос, — і цей матч у нас у кишені. Ніхто про це не знатиме ще з тиждень, а ми вже все знаємо, завдяки колезі Зільберштейнові. Ми з ним вже опрацювали всю кампанію. Знаємо, який буде принцип розподілу, скільки квитків дістає Центральна рада професійних спілок, хто там у них сидить у комісії, вже маємо в цій комісії свою людину, вже знаємо, що через друкарню цього разу нам нічого не потрапить, вже знаємо весь механізм перевезення квитків. Одне слово, цей фарт вже опрацьований до найдрібніших деталей. Чи так, Льово?
— Так точно, — палко засвідчив Льова. — Півмільйона заробимо напевне, як пан бог дасть, і все піде щасливо.
— Але для того, щоб ми могли спокійно працювати, — серйозно продовжував Меринос, — треба стерегтися. Ти, Роберте, поклопочешся в п'ятницю за цей ярмарок. Я вже тобі казав, що ти повинен там робити. Це, прошу вас, панове, акробатика високого класу, і якщо все добре піде, там повинен залишитися один труп. Це зробиш ти, Роберте, і твої хлопці. Ти маєш нову гвардію, маєш людей з відділу вітамінів, маєш козаків Жичливого; твоя справа, щоб усе це заграло. Повір мені, навіть торішня диня може пристукнути фраєра навіки чи покласти його принаймні на кільканадцять тижнів у лікарню.
— Так точно, пане голово, — похмуро обізвався Крушина, — буде зроблено.
Він відчував прикрий тягар відповідальності і тому хильцем випив шампанське, наче це було пиво,
— Не розумію тільки, — сухо спитав Вільга, — на якій підставі ви гадаєте, пане, що цей ЗЛИЙ, чи як ви його там називаєте, прийде на ярмарок?
— Не маю ніяких конкретних підстав так думати, — відповів замислено Меринос. — Я просто роблю висновки, виходячи з атмосфери, яка панує зараз у Варшаві. Ми знаємо, що тут діється вже три місяці. Такий ярмарок городини буде ще однією нагодою для «розробки». Він дасть таку нагоду тим, що козакують у Варшаві, що пристукнули нашу гвардію, що псують нам скрізь, де тільки можуть. Тільки цього разу ми вже будемо напоготові, будемо їх чекати. Допоможемо їм посковзнутися, докладемо всіх зусиль… — Меринос стиснув могутню долоню в м'язистий кулак. — Вже досить легковажного ставлення до цих лобурів. Ми не знаємо добре, хто вони та чого прагнуть, але знаємо, що з нас досить! Тим більше, що міліція з нами… — всміхнувся він ласкаво, — а хтось розмалював, як лялечку, рекламу цього ярмарку. Прошу, ось тут, зараз же поруч із статтею про Морица та ЗЛОГО. Цю статтю… — додав він замислено, — писав наш свідомий або несвідомий спільник. Він не підписав її. Цікаво, хто б це міг бути?
Він розгорнув аркуші «Експреса» й подав Вільзі, який почав швидко їх перечитувати.
— Це Пєгус зробив, — вигукнув Крушина.
— Який Пєгус? — крикливо спитав Метеор; від нього аж віяло неприродним піднесенням, в якому пожадливість до грошей і страх змішалися в якесь істеричне напруження.
— Цей Пєгус, — всміхнувся Меринос замислено, — великий козак. Знаєш, Крушино, він мені потрібен. Боюся, пане інженере, що випробування алкоголем
