Злий - Леопольд Тірманд

— Довго, — відповів Мефістофель-Дзюра, — до понеділка. Я мушу піти. Важливі справи. Мєцек підстриже вас, пане, якщо ви неодмінно хочете сьогодні.

— Можу й почекати, — відповів Колянко примирливо.

Його здивувала небувала досі дражливість Дзюри, а також той факт, що перукар не заїкався.

«Мабуть, чимось дуже знервований», подумав Колянко. Багаторічне знайомство з перукарем навчило його, що Мефістофель заїкався лише в хвилини цілковитого спокою і доброго самопочуття, а тільки-но починав хвилюватись — говорив зовсім плавко.

Ви йдете, пане Мефістофелю? — спитав Колянко.

Дзюра кивнув головою рухом людини, яка блукає думками по світах, і відповів:

— Іду.

Скинув фартух, одяг піджак з цупкого сукна в сіро-чорну цятку, кинув Мєцеку:

— Не зачиняй перукарні, доки не повернуся, — і вийшов слідом за Колянком.

Колянко йшов поруч з Мефістофелем, скоса поглядаючи на нього. Після довгого мовчання спитав:

— Сталося щось, пане Мефістофелю? Ви сьогодні такий чудний, наче знервований.

Дзюра мовчав, на його тридцятирічному, молодому й водночас серйозному обличчі нічого не відбивалось.

— Нічого не сталося, — обізвався він нарешті досить нечемно.

Коли він вимовляв ці слова, куточки уст і очі, незважаючи на конвульсійні намагання стриматись, відбили раптом такий важкий і гнітючий смуток, що Колянко відразу ж вгадав усе.

— У мене є турботи, — тихо сказав Мефістофель за хвилину, начебто з розпачем відкриваючи схованку, яку досі довго й марно силкувався закрити.

— Чи не можу я чим-небудь вам допомогти? — тактовно спитав Колянко. — Ви ж знаєте, як я вас люблю, пане Мефістофелю.

— Ні, пане, ви не можете мені допомогти нічим, — гіркий усміх неприродно скривив губи Дзюри. — Ніхто мені вже не може допомогти, навіть я сам. Іду на вирішальну розмову з єдиною жінкою, яку я кохав, — розпачливо признався він.

— Яку ви кохаєте, — делікатно поправив Колянко.

— Так, кохаю, — твердо промовив Мефістофель, — але що з того? Вона поводилась, як остання дівка, отож іду покінчити з цією справою раз назавжди.

— Пане Дзюро, — щиро сказав Колянко, — будьте ж мужчиною. Не можна піддаватися таким турботам. Вони ж трапляються так часто.

— Часто, — повторив бездумно Мефістофель; щось небезпечно затремтіло у нього в горлі. — Ну й що, як трапляються? Я хотів за місяць одружитися, дати їй все, витягти її з того клятого життя. Я спокійна людина, — руки б собі спрацював заради неї, аби тільки був дім, діти, неділя як неділя, меблі як меблі, пристойні завіски, пристойні покупки на свята… Я кохав її…

— Вірте мені, пане: напевне все скінчиться добре.

— Ви так думаєте? — старанно приховувана надія забриніла в голосі і в погляді Мефістофеля. — Ні, ні! — вигукнув він. — Іду покінчити з цією справою. Раз назавжди. Я умовився зустрітись з нею о четвертій в «Швейцарській».

— Напевне, — повторив з меланхолійною досвідченістю Колянко, — напевне, все скінчиться добре, ось побачите. Бо ви ж цього хочете, дуже хочете.

— Ніколи в житті! — заперечив Дзюра палко. — Зовсім не хочу! А якби навіть і хотів — не можу! Є межі всьому! Я серйозна людина. Схоплю за патли, відлупцюю й викину геть! Хіба ж можна інакше! Знайшла собі молодого хлопця і бігає за ним, як кішка за мишею. Я людина серйозна, — ви ж самі розумієте, правда? Котра година? — вигукнув він з раптовим жахом, — коли б тільки не спізнитися!

— Пів на четверту, — відповів Колянко.

— Іду, — рішуче заявив Мефістофель. — Я ж повинен прийти за кілька хвилин раніше, правда?

— Правда, — зітхнув Колянко. — Я проводжу вас. Іду в той бік.

Вони звернули на Новогрудську до кав'ярні «Швейцарська». Це відібрало п'ять хвилин.

— У мене є ще трохи часу, я пройду з вами до рогу, — невпевнено сказав Дзюра.

Видко було, що він боїться самотності й нервового чекання за столиком.

— Ви, пане Мефістофелю, загляньте до кав'ярні, — іронічно пропонував Колянко. — Може, вона вже чекає на вас.

Мефістофель не зрозумів іронії: він зайшов до кав'ярні й за хвилину вийшов.

— Немає, — мовив він, розпачливо борючись із смутком, який мимоволі відбивався в нього на обличчі.— Ходім, — додав він, як людина, що не має найменшого уявлення про те, що робить і, головне, що повинна робити. Обидва пройшли кілька кроків до перехрестя, яке вібрувало вуличним рухом. На тротуарі юрба густішала, утруднюючи просування вперед. Біля великої квіткової крамниці, вітрини якої потопали в конваліях та фіалках, Дзюра зупинився.

— Далі не йду, — простягаючи руку Колянку, промовив він. — Повертаюсь.

Колянко зупинився, щоб попрощатися, обернувся й гукнув:

— Що з вами?!

Обличчя Мефістофеля-Дзюри було синє, очі скляні від болю. Погляд Колянка помандрував слідом за його поглядом: від готелю «Полонія» переходила через брук молода дівчина, поспіхом пірнаючи в лави прохожих. Ступивши на тротуар, недалеко біля Колянка й Дзюри, дівчина швидко рушила до Єрусалимських Алей.

— Котра година? — шепнув здушеним голосом Дзюра.

— За десять четверта, — кинув Колянко.

Досить було тільки простягти руку в юрбу. Мефістофель так і зробив, і дівчина зупинилась, несподівано затримана його рукою. Вона повернула до нього обличчя і зразу ж спалахнула.

— Ти йшла до «Швейцарської»? — спитав Мефістофель без слова привітання.

— Тааак… Нііі… Як ся маєш?.. Добридень… — розгублено бурмотіла дівчина.

Колянко окинув її швидким, оцінюючим поглядом: вона була гарна. Безглуздо, непотрібно накладені рум'яна, помада для губ та фарба для брів не могли знищити чудового, смуглявого, свіжого обличчя, пишного чорного волосся, величезних темних очей і повних, гарно вирізьблених губ; молодістю, здоров'ям і красою віяло від цього обличчя, всупереч поганій косметиці.

— Ти ж умовилася зустрітися зараз зі мною, правда? — трагічно-тихо спитав Дзюра. Було помітно, що його зв'язує присутність Колянка.

— Бачиш, Каролю, — обізвалась дівчина, — я йшла власне…

Ніяковість на її обличчі поступилася місцем рішучій неприязні, вона була просто лиха на цей ідіотський випадок, на цю зовсім непотрібну зустріч.