Ганнібал - Томас Харріс

— Дякую, сенаторко Мартін.

— Щодо цього проклятущого Лектера — то ні, і звісно, що я б повідомила Бюро, якби він вийшов зі мною на зв’язок. І я покладу ваш номер тут, біля телефону. Чарльзі знає, як робити з поштою. Не думаю, що отримаю від Лектера звістку. Останнє, що сказав мені той виродок у Мемфісі, було: «Чудовий костюм». А ще він учинив зі мною так жорстоко, як ніхто інший. Знаєте, що він зробив?

— Мені відомо, що він вас дражнив.

— Коли Кетрін зникла, коли ми були у відчаї, а він сказав, що має інформацію про Джейма Ґамба, і я звернулася до нього по допомогу — тоді він мене запитав, поглянув мені в обличчя своїми зміїними очима й запитав, чи годувала я Кетрін. Хотів дізнатися, чи годувала я її грудьми. Я сказала, що так. А він запитав: «Виснажлива праця, так?» І раптом на мене ринули спогади, як я тримаю її на руках іще немовлям, що вона голодна, спрагла, чекає, поки я її нагодую, і цей спогад приніс мені такий біль, якого я ще ніколи не відчувала, а Лектер просто всотав його.

— Який, сенаторко Мартін?

— Який… перепрошую?

— Який на вас був костюм, що так сподобався докторові Лектеру?

— Дайте-но подумати… синій діловий від «Givenchy», дуже простий, — відповіла сенаторка Мартін, яку трохи образили пріоритети Старлінг. — Коли повернете його в тюрму, Старлінг, заходьте до мене в гості, покатаємося на конях.

— Дякую, сенаторко, я пам’ятатиму про ваше запрошення.

Дві телефонні розмови, по одній на кожен бік доктора Лектера; перша свідчила про його привабливість, друга — про оманливість.

Старлінг занотувала: «Рік урожаю до дня народження», хоча цей пункт у її маленькій програмі вже був. Записала, що треба додати «Givenchy» до списку висококласних товарів. Трохи подумавши, дописала: «Годування грудьми», не розуміючи навіть, з якої саме причини, але часу розмірковувати про це не було, тому що задзвонив червоний телефон.

— Це Поведінкова психологія? Я намагаюся зв’язатися з Джеком Кроуфордом, це шериф Дюма з округу Кларендон, штат Вірджинія.

— Шерифе, я помічниця Джека Кроуфорда. Він сьогодні в суді. Я можу вам допомогти. Я спеціальний агент Кларіс Старлінг.

— Мені треба було поговорити з Джеком Кроуфордом. У нас тут у морзі хлопець, якого на м’ясний ряд пустили. Я ж у той відділ телефоную?

— Так, сер, це м’яс… так, сер, у той, що треба. Якщо ви дасте мені свою точну адресу, я відразу до вас виїду й повідомлю містера Кроуфорда, щойно він закінчить давати показання.

Стартувавши з другої швидкості, «мустанг» Старлінг попалив стільки гуми на виїзді з Куантіко, що охоронець-морпіх насупився їй услід, пригрозив пальцем і ледве втримався, щоб не усміхнутися.

Розділ 58

Центральний морг округу Кларендон у північній Вірджинії з’єднаний з окружною лікарнею коротким санітарним тамбуром із широкими двійчастими дверима з обох боків, аби легше було провозити мерців. Помічник шерифа стояв біля цих дверей, не пускаючи всередину п’ятьох журналістів і операторів, що згуртувалися навколо нього.

Старлінг стала навшпиньки за спинами репортерів і підняла вгору жетон. Коли помічник його помітив, то кивнув, і Старлінг пірнула всередину. За нею замиготіли спалахи фотоапаратів, блимнув «sun gun»[119].

У кімнаті для розтинів тиша, чути лише клацання інструментів, що їх складають у металеву тацю.

В окружному морзі є чотири столи для розтинів із неіржавкої сталі, біля кожного — терези та раковина. Два столи накриті простирадлами, тканина то там, то тут напиналася через останки під нею. На столі, найближчому до вікна, проводився звичайний розтин пацієнта, який помер у лікарні. Патологоанатом з асистенткою були зайняті якимось складним процесом, що вимагав уваги, тому не підвели голів, коли Старлінг увійшла.

Кімнату заповнив тонкий писк електричної пилки, і за мить патологоанатом обережно відклав убік кришку черепа й вийняв у складених ківшиком долонях мозок, який хльопнув на терези. Він прошепотів вагу в мікрофон, прикріплений до халата, і взявся вивчати орган на чаші терезів, тицьнув у нього пальцем у гумовій рукавичці. Коли за плечима асистентки він помітив Старлінг, то кинув мозок у розкриту грудну порожнину трупа, поцілив гумовими рукавичками в смітник, як хлопчики стріляють аптечними резинками, і, обійшовши стіл, наблизився до Старлінг.

Старлінг, мало не здригнувшись, потисла йому руку.

— Кларіс Старлінг, спеціальний агент ФБР.

— Доктор Голлінгсворт, судово-медичний експерт, лікарняний патологоанатом, шеф-кухар і прибиральник.

У Голлінгсворта були яскраві сині очі, блискучі, мов яйця, з яких обережно зняли шкаралупу. Не відводячи очей від Старлінг, він звернувся до асистентки:

— Марлен, сповістіть пейджером шерифа — він у реанімації кардіології — і розкрийте ці останки, якщо ваша ласка, мем.

З досвіду Старлінг, судово-медичні експерти зазвичай розумні, проте часто дуркуваті й нерозважливі в повсякденному спілкуванні, а ще люблять похизуватись. Голлінгсворт простежив за поглядом Старлінг.

— Ви про той мозок загадалися?

Вона кивнула й розвела руками.

— Це не недбалість, спеціальний агенте Старлінг. Це моя послуга похоронному бюро, що я не кладу мозок назад у черепну коробку. У цьому випадку в них буде відкрита труна й тривале прощання, під час якого мозкова речовина неодмінно витече на подушку, тож ми начиняємо череп підгузками чи що там під рукою, усе гарненько закриваємо, і я вставляю скоби в кришку черепа над обома вухами, аби нічого не з’їхало. Родина отримує всі частини тіла, і всі задоволені.

— Розумію.

— Тоді скажіть, чи розумієте ви ось це, — мовив він.

Асистентка лікаря Голлінгсворта прибрала простирадла, що вкривали патологоанатомічні столи за спиною Старлінг. Кларіс озирнулася й побачила картину, цілісний образ, який не забуде до кінця життя. На столах із неіржавкої сталі поруч лежали олень і чоловік. З оленя стирчала жовта стріла. Саме древко стріли та роги напинали простирадло, мов кілки намет.

Чоловікові дісталася коротша й товстіша жовта стріла, що проткнула череп упоперек біля кінчиків вух. На ньому досі лишався єдиний предмет одежі — бейсбольна кепка, вдягнена задом наперед і пришпилена до голови стрілою.

Дивлячись на нього, Старлінг мимоволі видала недоладний смішок, який спинила так швидко, що його можна було сприйняти за вигук сум’яття. Обидва тіла лежали в однаковій позі — на боці, а не в звичній анатомічній позиції, і через це було чітко видно, що туші розібрали майже ідентично: в обох випадках охайно та економно вирізали філей разом із тонким краєм і тою частиною, що пролягає під хребтом.

Хутро оленя на неіржавкій сталі. Голова піднята над металевим підголівником за рахунок рогів і повернута набік, в