Ганнібал - Томас Харріс
Він швиденько піднявся на саму верхівку пагорба й попрямував униз іншим схилом, до стоянки біля кемпінга, де лишив свій фургон. Він хотів вийти з парку до того, як Старлінг дістанеться свого автомобіля, що стояв за дві милі від головного паркінгу біля кабінки єгеря, зачиненої на сезон.
Вона добіжить до своєї автівки тільки хвилин за п’ятнадцять.
Доктор Лектер припаркував фургон біля «мустанга», двигун не заглушив. Йому вже випадало кілька нагод роздивитися її автівку на паркінгу продуктового магазину біля її дому. За склом старого «мустанга» Старлінг виднілася наліпка з річною перепусткою до парку штату Вірджинія, і саме ця деталь розповіла Ганнібалові Лектеру про місце, тож він одразу купив карту парку й на дозвіллі дослідив його.
«Мустанг» був замкнений, стояв, похилившись над своїми широкими колесами, мов уві сні. Автівка Старлінг потішила Лектера. Вона була чудернацькою і водночас надзвичайно ефективною. На хромованій дверній ручці він не відчув жодного запаху, навіть упритул. Він розгорнув пласку сталеву відмичку й просунув її у дверцята над замком. Сигналізація? Так? Ні? Клац. Ні.
Доктор Лектер сів у машину, повітря в салоні було насичене запахом Старлінг. Кермо товсте, затягнуте шкірою. На накладці по центру стояло слово «МОМО». Лектер дивився на це слово, похиливши голову набік, мов папуга, а потім витягнув губи й нечутно прошепотів: «МО-МО». Він відкинувся на спинку сидіння, заплющивши очі, дихаючи, здійнявши брови, наче прийшов на концерт.
Потім, мов істота зі своєю окремою свідомістю, між губами з’явився гострий, рожевий кінчик язика, ніби змія, що намагалася вилізти з його обличчя. Не змінюючи виразу, наче не усвідомлюючи власних рухів, Лектер похилився вперед, за запахом знайшов шкіряне кермо та обхопив його гнучким язиком, намацав язиком западинки від пальців на зворотному боці керма. Він спробував на смак відполіроване місце в правому горішньому секторі, куди лягала її долоня. Тоді знов відкинувся на сидінні, язик повернувся на своє місце, стиснуті губи ворушилися, наче він смакував вино. Лектер глибоко вдихнув і не випускав повітря, поки вибирався й замикав «мустанг» Кларіс Старлінг. Він не видихав, тримав її в роті й легенях, поки старий фургон не виїхав за межі парку.
Розділ 54
У поведінковій психології є така аксіома, що вампіри полюють на певній обмеженій території, а канібали шукають собі жертв по всій країні.
Кочове життя не сильно вабило доктора Лектера. Йому вдавалось успішно уникати правоохоронців здебільшого завдяки тому, що він довго, якісно, уважно розробляв фальшиві особистості, дбав про них, а також завжди мав доступ до грошей. Спонтанні й часті переїзди з цим ніяк не були пов’язані.
Маючи дві надійні підставні особистості, кожна з чималим капіталом, плюс третій пакет документів на керування й купівлю транспортних засобів, він уже за тиждень після прибуття без проблем звив собі затишне гніздечко в Сполучених Штатах.
Лектер обрав штат Меріленд, приблизно за годину їзди від «Мускусного щура» Мейсона Верджера й на досить зручній відстані від філармоній і театрів Вашингтона та Нью-Йорка.
Ділові справи доктора Лектера не викликали жодної підозри, і всі його основні особистості мали непогані шанси пережити стандартну перевірку. Навідавшись до однієї камери схову в Маямі, він на рік винайняв у німецького лобіста приємний, усамітнений будинок на березі Чесапікської затоки.
Переспрямовуючи виклики зі спеціальним сигналом через два телефони в дешевій квартирі у Філадельфії, він міг дістати собі за першої потреби чудесні контрамарки, не покидаючи затишку своєї нової оселі.
Він завжди розраховувався готівкою і миттю викуповував у спекулянтів найкращі квитки на виступи симфонічних оркестрів, а також цікаві йому балетні та оперні вистави.
Серед бажаних принад нового будинку був просторий гараж на дві машини з майстернею і хороші звідні двері. Там доктор Лектер ставив два свої автомобілі: шестирічний пікап «шевроле» з трубчастою рамою й лещатами на кузові, що він викупив у сантехніка й маляра, і «ягуар» седан із суперчарджером, орендований у холдинговій компанії з Делаверу. Пікап щодня набував нового вигляду. Серед знарядь, які він клав у кузов чи кріпив на раму, були: малярська драбина, труба, вироби з ПВХ, жаровня для барбекю і балон з бутаном.
Налагодивши побут у Меріленді, він цілий тиждень частувався концертами й музеями в Нью-Йорку, а каталоги з найцікавіших художніх виставок надсилав у Францію кузенові, знаменитому художнику Балтусу.
На аукціоні «Сотбіс» у Нью-Йорку він придбав два першокласні музичні інструменти, обидва раритетні. Першим був фламандський клавесин кінця вісімнадцятого століття, майже ідентичний з інструментом Далкіна 1745 року, що в Смітсонівському музеї, з верхнім мануалом, щоб умістити Баха, — гідний спадкоємець gravicembalo, що був у нього у Флоренції. Друга покупка — ранній електронний інструмент, терменвокс, зроблений самим професором Терменом у 1930-х. Терменвокс уже давно вабив доктора Лектера. Він змайстрував один такий у дитинстві. На ньому грають, рухаючи руками в електричному полі. Його голос можна пробудити жестом.
Тепер доктор Лектер уже цілком облаштувався і міг переходити до розваг…
Провівши ранок у лісі, доктор Лектер їхав додому, до свого затишного прихистку на мерілендському узбережжі. Образ Кларіс Старлінг, яка біжить лісовою стежкою крізь падолист, тепер уже добре закарбувався в його палаці пам’яті. Він став джерелом насолоди, до якого з фойє можна дістатися менш ніж за секунду. Лектер бачить, як біжить Старлінг, і його візуальна пам’ять має таку властивість, що дозволяє відшукувати в цьому видовищі нові деталі: він чує, як великі, міцні білохвості олені стрибають повз нього пагорбом, бачить мозолі на їхніх суглобах, реп’яхи, що заплуталися в хутрі на животі найближчої тварини. Лектер зберігає цей спогад в одній із сонячних кімнат палацу, якомога далі від маленького пораненого оленяти…
Знов удома, знов удома, гаражні двері з тихим гудінням опускаються за його пікапом.
Коли опівдні двері знову піднялися, з гаража виїхав чорний «ягуар», а в ньому — доктор, одягнений для виходу в місто.
Доктор Лектер ходив на закупи з превеликим задоволенням. Він одразу ж поїхав до «Hammacher Schlemmer», постачальника елітних товарів для дому, а також спортивного й кулінарного обладнання, і там не поспішав. І досі перебуваючи, так би мовити, у лісовому настрої, він виміряв кишеньковою рулеткою розміри трьох великих кошиків для пікніка — усі плетені, лаковані, з прошитими шкіряними ремінцями та міцними застібками з жовтої міді. Зрештою він зупинився на кошику середнього розміру,
