Коло смерті - Кріс Тведт

— Тоді, як я з ним зустрічалася, він сказав, що я ту халабуду можу залишити собі, його вона анітрохи не цікавить.

— Це десь є на папері?

Маґда знову похитала головою, розгублено дивлячись на мене.

— Ти дуже в непевному становищі, Маґдо. Може, я допоможу тобі залагодити цю справу?

— Тобі хочеться брати на себе клопіт?

— Я можу спробувати.

— Дякую, Мікаелю. Ліпше поговорімо про щось приємніше.

— Гаразд. Розкажи, як тобі тут, на краю світу, зросталося? Я ж міська дитина. Мені важко собі уявити…

І Маґда розповіла про скрип весел у кочетах, про ясні літні днини, закоханості й щасливі хвилини, радість від повернення з вирію морських перелітних птахів, що знаменувало собою закінчення зими, про квіти в скелястих розколинах навесні, про сприятливі для рибаків дні, коли навколо рибацьких траулерів вирували табуни оселедців, і про те, як радісно було витягати на палубу обважнілі від улову неводи.

— Гарно, — мовив я.

— Так, звісно, не завжди було, — усміхнулась Маґда. — Лише інколи. А ще тоді все здавалося таким простим…

— Твоя правда. Добре, що ми не відали, що на нас чекає у житті.

Маґда прикусила губу. Мені це вже було знайомо: закушені уста означали розгубленість.

— Я знаю про карну справу проти тебе. Що тебе арештовували, ти втратив ліцензію і таке інше.

— Знаєш?

— Так, — кивнула вона. — Прочитала в газеті, побачила твоє ім'я, але не хотіла тебе хвилювати…

— То навіщо тепер про це кажеш? — я відчув, як мій голос пролунав стриманіше, ніж я того бажав.

— О, Мікаелю, усе не так, як ти думаєш! Я ж не повірила, що ти вчинив щось протиправне, я тільки… Я тільки боюся, що з тобою буде. Це тому ти повертаєшся, так?

— І тому — теж. До того ж, я втратив надію щось тут відшукати.

— Що з тобою буде? — повторила Маґда.

Я лише зітхнув.

— Навіть уявлення не маю, Маґдо…

Я встав з ліжка, вона щось сонно промуркотіла. Нахилився і поцілував її. Вона вже спала, я мимоволі відчув себе самотнім. Попри пізню годину, втоми не було, тож замість лягти й заснути в своєму ліжку, я взяв куртку й тихенько вислизнув надвір.

Розмова про те, що на мене чекає вдома, пробудила тривогу, якої не знав ось уже кілька днів. Шкребучий страх перед майбутнім змушував пришвидшити крок. Схиливши голову, я простував навмання між сонними будинками з темними вікнами. Безгучною тінню майнув за кут хати кіт, а більше ніде ні душі. Дійшовши до гавані, я звернув ліворуч і рушив уздовж берега. Перетнув поромний пірс, пройшов під двома жовтими ліхтарями, що стояли собі окремішньо, світячи в воду, потім стежка повела мене повз старі халабуди, а тоді й вона зникла поміж кущів та чагарів. Аж там я повернув назад.

Дорогою додому я вирішив пройти позаду крамниці, гадав, так буде скоріше, але, як виявилося невдовзі, я помилявся. Вузька стежка вела між чимось схожим на стару шопу й живоплотом, за кілька метрів вона звертала трохи праворуч, і я зупинився — мені не в той бік. Доки стояв, роздумуючи, куди йти, почувся протяжний скрип дверних завіс, а тоді тихі голоси. Я обережно визирнув з-за живоплоту.

На порозі цілувалися двоє. Я бачив широку спину доволі кремезного чоловіка, який пригортав до себе жінку. Він обережно вивільнився з обіймів, відступив крок назад і щось пробурмотів. Я упізнав худорляву постать Стіни, здогадався, що то, мабуть, її садок. Вона схопила чоловіка за руку, притягнула до себе, вони знову поцілувалися. А тоді чоловік обернувся, і, перш ніж він рушив через крихітний моріжок та зник за садовою хвірткою, не примітною у темряві, я на мить виразно побачив його обличчя. То був Рюнар Віснер.

Прямуючи поромом до суходолу, я стояв на кормі доти, доки ми пливли вздовж берега, та коли проминули останні шхери на північному сході від острова, і важкі сірі хвилі підхопили суденце, понесли його в море, мені стало моторошно, і я зайшов досередини. Решту подорожі я міркував.

Міркував про Рюнара Віснера.

Чоловіка, який мав слабкість до молоденьких дівчат. Стіна давно вже не молоденька дівчина, та все ж набагато молодша за нього, а він, мабуть, уже на менше здатний, ніж замолоду. Мені цікаво стало, скільки ж часу тривають їхні стосунки. Довго, мабуть. Мені враз пригадалася реакція подружжя Віснерів на моє запитання, чи мають вони дітей, й ухильна відповідь Стіни про батька її синочка.

Окрім того, я не мав сумніву, що хтось застеріг Стіну від подальших балачок зі мною. Після першої розмови ми розійшлися досить приязно. Вона охоче розповідала і навіть тішилася, що може допомогти. Наступного ж разу поводилася штивно й