Коло смерті - Кріс Тведт
— Я мав лише на увазі… — зам'явся я.
— …мабуть, Анну. Ким вона була і якою вона була. Не жила за словом Божим…
— За словом Божим? Що ж, можна й так сказати… неадвокат, — мовив я, перехопивши його гострий і наче невдоволений погляд. — .Але маєте рацію, мені стало відомо про її, так би мовити, легку сексуальну поведінку. Я подумав про…
— Про що?
— Ви знали цих людей. У мене склалося враження, що всі вони належали до вашої громади.
— До Божої громади, не моєї.
— Гаразд, так, — нетерпеливо відмахнувся я. — Але собі думаю, чи… Як ви гадаєте, її ніхто не міг зґвалтувати?
— Анну? — він вражено видивився на мене. — Як, на Бога, вам спало таке на думку?
— Дівчата з провокаційною сексуальною поведінкою часто піддаються насильству. Мені натякнули на це, тому й запитую.
— Щоб хтось зґвалтував? Ні, не думаю… — він підвівся, не в змозі приховати своєї схвильованості. — Я добре її знав. Анна змалечку росла некерованою дівчинкою. Її неможливо було ні впильнувати, ні загнати в шори. Можу заприсягнути, вони намагалися, батько з матір'ю. І я теж докладав зусиль. Я — теж… Скільки бесід з нею мав, але вона… вона не відала Бога.
То був остаточний вирок Анні.
Вона не відала Бога.
— А її батьки?
— Порядні люди. Добрі християни.
— Вони б здогадалися, якби хтось посягнув на Анну?
— Мені принаймні ніколи про подібне не розповідали, — він пильно глянув мені в очі. — Навіщо оце переслідування? Що воно дасть? Хочете розпитати Х'єля? Він сидить в інвалідному візку, хворий на Альцгеймер. А мати? Вона доволі натерпілася, хіба ні? Тепер уже неможливо довідатися правду. Посієте хіба що відчай і скорботу, — священик щиро розхвилювався.
За якийсь час я запитав:
— То ви вважаєте Арона винним? Вважаєте, це він убив обох дівчат?
Він зітхнув.
— Я не міг в це повірити. Я любив Арона. То була проста душа, він мав несхитну, ясну віру. Він був у милості.
— Але саме ваше свідчення було вирішальним для вироку.
— Ні! Ні!
— Так. Ви сказали, що бачили його поблизу молельні через півгодини після вбивства Анни. Це дало змогу прив'язати його до місця скоєння злочину.
— А що я мав зробиш? Збрехати поліції і суду? Було б так правильно вчинити з мого боку, адвокате Бренне? Збрехати задля порятунку хлопця, якого любив? Це ви хочете сказати?
— Ні, звісно, ні. Даруйте, тутешнє розслідування геть спантеличило мене. Але чи вірите ви, що це його рук справа? Чи міг він убити двох дівчат?
— Не знаю… — я бачив розпач у його очах. — Не знаю, чи міг би. Люди спроможні на багато чого. Гріх реально існує у світі. Ми часто мовимо про гріх, наче йдеться про якесь теоретичне розумування, але ж так не є. Гріх, зло — речі конкретні, визначені. Вони мають запах, колір і форму, і вони всюди. Ось так… — додав він стиха. — Він міг убити. Він… і всі решта.
— Так, ваша правда…
Раптом немов стерлася будь-яка грань між нами, адвокатом і проповідником. І хоч ми послуговувалися різними словами й образами, однак володіли спільними знаннями про людей.
— Я побував у Арона і його матері, — озвався я за якийсь час. — Та зустріч дуже оголомшила мене. Я багато про неї думав.
— Он як? — привітно зблиснули запитанням його очі.
— Надто слова пані Сьорвік… Вона впевнена у винуватості Арона! Рідного сина! Ви це знали?
— Знав…
— Її обґрунтування… теологічне. Як я зрозумів, вона впевнена, що Бог ніколи б не допустив до засудження Арона, якби не було його вини, що Бог усе знає і всім править, щось у такому сенсі… — я затнувся. — Я не вірю в Бога, тож ніяк не збагну, чому це мене мучить. Щось є у її способі мислення, що гнітить, щось надто суворе й нетерпиме.
— Розумію, але, боюся, нічим не зможу вас розрадити. Бог бачить усе, Бог править усім світом, Бог в усьому і він суворий та нетерпимий… — Саломонсен усміхнувся, і його замкнуте, непроникне обличчя враз засяяло. — Та це зовсім не означає, що нам під силу його збагнути. Це не означає, ніби все, що стається, мусить статися неминуче. Вірити — це також гріх. Шляхи Господні несповідимі.
— То пані Сьорвік помиляється?
Він знизав плечима.
— Вона, ясна річ, знає свого сина, та не більше, ніж ви чи я знаємо, у чому воля Божа.
