Коло смерті - Кріс Тведт

переїхав до міста, звідки ти, — Маґда засміялась. — Бачив би ти його обличчя, коли, відчинивши двері, він уздрів на порозі мене. Спершу не хотів впускати. Томас мав темненьку мініатюрну співмешканку, яка не бажала мене бачити. Закінчилося тим, що ми пішли до кав'ярні, а дівка верещала нам у спину погрози.

— І що він сказав?

Маґда засміялася, гірко й невесело.

— Що шлюб і робота — це не для нього. Я запитала, чи не хотів би він повернутися, а він відповів, що ніколи в житті навіть бачити не хоче Вестьой. Він мав дуже виснажений, випустошений вигляд, вихилив три гальби пива за півгодини… Більше я його жодного разу не бачила.

— Коли це було?

— Двадцять п'ять років тому…

Маґда знову торкнулася пучками мого передпліччя, заходилася пестити шкіру.

— Навіщо ти мені це розповіла?

— Щоб ти зрозумів. Я сама даю собі раду. Я й не сподівалася, що зумію, що впораюся, але зуміла! Я люблю сама бути господинею свого життя. Мені не треба коханого чи співмешканця, чи, не приведи, Господи, нового мужа. Маю інколи коханця, цього достатньо. І хочу, щоб так було й надалі.

— Я лише думав…

— Мені байдуже, що ти думав, — урвала Маґда. — Ти мені подобаєшся, Мікаелю, нам добре разом, але з цього ніколи не буде нічого більшого. Просто, аби ти знав…

Я сказав, що приймаю її умови. Так воно, певною мірою, й було. Насправді я не думав усерйоз про переїзд на Вестьой, моя пропозиція була радше маренням наяву, ейфорією, та все ж слова Маґди вразили мій гонор. Мені хотілося, щоб вона більше потребувала мене, ніж я її.

— Мені скоро час додому, — озвався я. — Деякі справи чекають…

Розділ 35

Дощило, коли я підходив до молитовного дому. Двері незамкнені, усередині темно й холодно. Я трохи постояв, роззираючись навкруги. Убранство зали непоказне і навіть злиденне. На вікнах висіли фіранки, колись білі, а тепер посірілі від старості. Підвіконня всіяні дохлими мухами. Я поволі пройшов залою, ступив на невелике підвищення під тильною стіною і обернувся, точнісінько, як це зробив Саломонсен того вечора, коли я був тут.

У мерхлому світлі, що ледве сіялося крізь вікна, усі барви здавалися сірими, а речі невиразними. Порожнеча тиснула майже фізично, важко було зачепитися навіть за згадки про потугу, іскрометність, напругу почуттів, які ширилися тут, наче кола на воді, того вечора. Я вже й сумніватися почав, чи було все насправді, так воно не вписувалося у мою звичну реальність. Хоча добре пам'ятав Крістіана Саломонсена саме на цьому місці, де тепер стояв я. Він дивився понад головами людей, як ось я, однак бачив не злиденність і обшарпаність, а щось цілком інше. І тоді щось вивільнилося. Щось, чого я не відаю і чому не маю слів, переповнило Крістіана Саломонсена.

Мені мурашки сипонули поза спину. У залі було холодно.

Я вийшов надвір, обійшов навколо молельні. У вікнах не світилося, але з комина цівкою здіймався дим, ледве помітний, його відразу розвівав вічний тут вітер. Позад будинку виднілися ще одні двері, які вели, вочевидь, до приватного помешкання Саломонсена, однак вони були замкнені, на мій стук ніхто не відізвався. Вагаючись, що робити, я ще трохи постояв, пороззирався навколо. Цього сірого дня навіть від краєвиду моря з нерівно покраяним узбережжям віяло скоріш меланхолією, аніж драматизмом.

Уже вирішивши повертатися додому, я побачив його. Він надходив з північного краю острова, простував уздовж скель тією стежиною, якою не так давно йшли ми з Франком. Легко перестрибував з каменя на камінь, неймовірно міцний і пружний, як на свій вік, схожий звіддаля у розхристаному плащі на великого буревісника, що лопотить крильми. Він побачив мене ще здалеку, помахав рукою. Я теж помахав.

— Навіть не знаю, навіщо замикаю, — мовив він, виймаючи з-під килимка під дверима ключі й відчиняючи двері. — Усі знають, де вони лежать. Заходьте, будь ласка, заходьте!

Він стягнув з себе дощовика, зняв зюдвестку — рибацького капелюха, повісив на вішака в коридорі, а тоді рушив поперед мене до вітальні, дуже навіть затишної. Стеля тут була низька, домівка облаштована без жодного натяку на розкіш, зате стіни заставлені книжковими полицями, меблі доглянуті й зручні.

— Какао? — запитав він.

Я радо згодився.

Коли ми потім сиділи, кожен зі своїм паруючим горням. Саломонсен зацікавлено подивився на мене.

— Я чекав на вас, Бренне. Вже й сумніватися почав, чи не передумали…

— Я завтра від'їжджаю.

— А ваше… розслідування? Прийшли до якогось висновку?

Я вже звик, що всі давно знають, що я роблю тут, на Вестьой.

— Правду кажучи, ні. Є деякі аспекти справи, яких не виявили тоді і які дають привід до роздумів, але в глобальному сенсі — нічого нового.